Я проживала в місті Ізюмі Харківської області. Життя було звичайне, мирне. Працювали, дитина ходила до школи. 

Про початок війни дізнались із засобів масової інформації. Я була на роботі, чоловік теж, а дитина залишилася вдома, бо вчитель надіслав повідомлення, щоб діти були вдома. Ми з чоловіком пішли на роботу. Читали постійно новини, слідкували за подіями в країні.

Дуже важко було жити під обстрілами, під авіаударами у своєму місті. Ми там деякий час перебували, і це було дуже страшно. Це на самопочутті позначилося, на моральному стані. Війна – це дуже важко. 

Ми прийняли рішення дуже швидко і навіть не збирались: у чому були, в тому і виїхали за кілька хвилин своїм транспортом. Було важко, тому що виїжджали під обстрілами.

Важко постійно переїжджати з місця на місце, постійно шукати житло. Важко без речей, коштів. Дитині було дуже важко. Син постійно звикав до нових шкіл. 

Гуманітарну допомогу ми отримували. Але ми зараз в іншому місці проживаємо, в Сумській області, і тут гуманітарну допомогу одержували два місяці тому. За останній час це найбільша перерва без гуманітарної допомоги, а в попередніх місцях проживання ми отримували її постійно. 

Люди нас прихистили, допомогли нам, надали будинок, речі. Вони допомагали нам впродовж кількох місяців, і ми вдячні їм. Нам траплялись гарні люди в одному місці, а потім ми переїжджали на нове місце, і нас теж прихистили, дали житло. Ми дуже вдячні за це.

Рідні дзвонять. Інколи не дзвонили кілька тижнів, бо не було зв’язку, а зараз уже більш-менш спілкуємося. Ми втратили житло та своє життя в місті Ізюмі. І як усе надалі буде – не знаємо.

Гадаємо, що війна закінчиться якнайшвидше нашою перемогою.