Валентина Василівна з чоловіком виїхали до дітей, коли вибухи в Гуляйполі посилились. Але жити не вдома їм морально важко
Мені 63 роки. Ми з чоловіком – пенсіонери, жили в селі Мала Токмачка Запорізької області.
Я їхала в Оріхів по продукти. Почалися вибухи в Гуляйполі. Мені сказали, що це війна, а я не повірила. І в Оріхові всі говорили про війну. Вона мене застала в дорозі.
Голоду не було. Нам возили гуманітарну допомогу. Ліки замовляли волонтерам, і вони привозили. Вода у нас своя.
Найбільше боялися, щоб не розбило будинок. Не знали, куди тікати від вибухів. Вирішальним моментом до виїзду стали вибухи – такі, що вже не витримали нерви.
Виїхали ми рейсовим автобусом. Багато з собою не брали - тільки необхідні речі. Домашні тварини залишилися вдома. Я маю двох собак і курей. Їжджу туди щотижня, варю їм їсти.
Важко бути переселенцем. Ми звикли жити на одному місці, а тепер довелося переїхати. Зараз ми у Запоріжжі, тут живуть наші діти. Далі їхати не збираємося. Якщо вціліє будинок, то повернемося додому.
З нервами не все гаразд. У чоловіка стався інсульт, зараз він у лікарні лежить. Гарного мало. Коли чимось зайнятий, то трохи відволікаєшся, не думаєш про це. Але ж сирени постійно, тому не дуже й відволічешся.
Я впевнена, що війна скінчиться в березні 2024 року. Це був кривавий Великдень, наступний буде голодний, а потім буде переможний Великдень. Запам’ятайте мої слова. Хочу дочекатися перемоги, дожити до неї.
