Людмила Петрівна з чоловіком виїхали з Енергодара, і він добровільно пішов захищати Україну. У жовтні він загинув 

Мені 52 роки. Ми з Енергодару. Я працюю на атомній станції, чоловік мій теж там працював. 23 жовтня я його втратила на війні. Зараз живу в Запоріжжі.

24 лютого мені зателефонувала старша сестра, яка дізналася від своєї племінниці, що їде російська техніка. Племінниця живе в селі на Херсонщині. 

Ми виїхали з Енергодару в кінці травня, оскільки мій чоловік хотів піти у ЗСУ і боявся, що росіяни заберуть його воювати проти України. Тому ми виїхали.

Ми ще в травні виїжджали, тому великих складнощів не було. Перевіряли речі, роздягали чоловіків, шукали татуювання. 

Росіяни – нелюди. Гидко було, коли вони всміхалися, роздавали дітям цукерки, нам бажали гарної дороги.  

У мене там зосталися рідні, вони забрали наших улюбленців до себе. Ми не знали, чи пустять нас жити з тваринами, тому довелося їх там залишити. Зараз ми у Запоріжжі. Зі старенькою мамою мені важко кудись далі їхати. Їй 84 роки, вона важко переносить усі ці тривоги. І втрата чоловіка мене сильно підкосила.

До війни я працювала на Запорізькій АЕС, зараз - у відпустці за власний рахунок. Після повернення буду працювати там далі.

Діти і внуки трохи розраджують. А ще - надія на майбутнє. 

Можливо, влітку ми вже переможемо. Мені б так хотілося. Повернемося додому й будемо далі працювати.