Загибель мирних мешканців і постійна небезпека обстрілів змусили сім’ю Юлії Андріївни залишити зруйнований будинок і селище. Незабаром повернулися, але внаслідок стресів жінка втратила і чоловіка, і здоров’я.

Нас почали бомбити в жовтні 2014 року. Тоді вбило жінку молоду. Я зрозуміла: щось серйозне буде. А потім обстріли почастішали, їх було більше і більше з кожним днем. У лютому 2015-го нас розбили конкретно. Спочатку один будинок постраждав – повністю в під’їзд залетіло, потім інший. І пішло, і пішло...

Пам’ятаю, я на балконі прала, а мені кричать: «Що ти переш, вішаєш, тут же стріляють! А ти?» Я кажу: «Ну, а куди мені білизну подіти, вона вже замочена була». І мені говорять: «Так Тетяну вбило». Я кажу: «Як убило?» Виявилося, у дворі снаряд вибухнув, її вибуховою хвилею об гаражі вдарило і зразу на смерть.

Це був жовтень, далі стріляють і листопад, і грудень... У нас на той час ні підвалу не було, ні сховища іншого, загалом у будинку сиділи, ховатися більше не було куди. А в лютому 2015-го в нас повністю розбили селище, особливо нашу вулицю.

У квартирах неможливо було жити, тому що не було вікон, води та світла, дахів у багатьох будинках не було. Прийшов син і зажадав, щоб ми всі перебралися в Лисичанськ, до родичів. Ми виїхали в лютому, а на початку червня приїхали жити додому. Нам тоді почали крити дахи, ставити вікна, комунікацію проводили. Ось ми і залишилися вдома.

У будинку ми сиділи, ховатися більше не було куди

Я за час війни набула порок серця, у мене з’явився цукровий діабет другого типу. Втратила зір через підвищений цукор у крові. А коли чоловіка не стало, зір ще більше втратила. Усе хотілося б забути, але не забувається, усе в голові. Зараз тут багато хворих: інсульти, інфаркти, у мене чоловік помер. Крововилив і інсульт, полежав і на десятий день помер...