Я з Гуляйполя Запорізької області, до війни працювала і зараз дистанційно працюю вчителем. Одружена, маю сина дорослого. Для мене війна розпочалась одночасно з боротьбою за життя чоловіка. Напередодні війни його прооперували, бо виявили злоякісну пухлину. Потім була хіміотерапія, було дуже складно. 

До війни жили добре, працювали. А війна зруйнувала всі наші мрії та надії. Зараз у будинку дах напівзруйнований, вікон немає. Як будемо жити далі – не знаю. Зараз тимчасово мешкаємо в Запоріжжі, тому що вся інфраструктура зруйнована в Гуляйполі, і перебувати там неможливо. Ми не думали, що доведеться евакуйовуватися з нашого рідного міста, але 20 березня звідти вихали і до сьогодні перебуваємо в Запоріжжі. В Гуляйполі залишився будинок, у якому я прожила 26 років, відколи вийшла заміж, і все наше господарство. 

Ми не думали, що доведеться евакуйовуватися з нашого рідного міста, але 20 березня звідти вихали і до сьогодні перебуваємо в Запоріжжі. В Гуляйполі залишився будинок, у якому я прожила 26 років, відколи вийшла заміж, і все наше господарство. 

Мені син каже: «Мамо, чого ти переживаєш, що щось зруйноване? Твій дім – це там, де сім’я». А я відповідаю: 

«Сину, ти, може, ще недостатньо дорослий. Мої рідні та батьки біля мене, але я розумію, що вони хоч і в безпеці, але не вдома». 

У Запоріжжі все добре з гуманітарною допомогою. Ми спочатку їздили та в чергах стояли, а зараз уже анкети заповнюєш, на запланований час приходиш та отримуєш допомогу. 

Найбільше шокувала сама війна. Ми підписували ще в дитинстві листівки: «Бажаємо мирного неба над головою», але ми цього не розуміли. А тепер, як зіткнулися з цим, вже розуміємо, що найголовніше – мирне небо, а все інше заробимо. Руки-ноги є, ми не ледачі… Аби було мирне небо. 

Я вважаю, що війна закінчиться тільки нашою перемогою, по-іншому бути не може. Сподіваємось і віримо.