Я живу в селі Павлівці. Вже на пенсії. Працювала в Миколаєві, а потім приїхала сюди. Батьки були вже старенькі, треба було їх доглядати. Уже 23 роки тут живу. Заміж так і не вийшла.

24 лютого раненько встала, курочок годувала, і почула зі сторони Каховки якесь бахкання. А потім прямо над головою пролетіла ракета. Я вже тоді зрозуміла, що це війна. А тоді подзвонила сусідка. У неї сестра рідна в Каховці. Сказала, що війна почалася, що там уже росіяни ходять і говорять: «Вы нас не тронете – и мы вас тоже трогать не будем». 

Я не виїжджала. Ніколи не покину ні козочок, ні кицю, ні собак. Мені всіх шкода. Та й нема куди їхати. Кому ми потрібні? Я на інсуліні, у мене діабет. І грошей нема, щоб виїхати. 

Води не було, світла теж. У людей є колодязі, вони тим і рятувалися. А в мене немає. Я ходила через декілька хат, там ще зберігся колодязь – глибокий, і вода там солона. Ото він і рятував. А так – усе пропало на городі, висохло. 

З їжею мене рятували козочки. Пила молочко. Але я так тоді схудла! М'яса не було, хліба теж. Трошки пізніше вже почали возити з Херсона продукти. Наприклад, борошно. Можна було щось спекти.

Стільки було всього… Колотилося серце щодня через обстріли, вибухи. У нас такі вирви за городами в полі! Одного чоловіка розірвало на шматки, потім збирали його. Снаряд влучив прямо в хату, сусідка дивом залишилася жива. Люди гинули, будинки горіли. Якось пішли люди корів пасти, і їх убило, і корів теж. Інші рибу ловили, і їх теж убило…

Ми жили у брата в підвалі - у нього дуже великий підвал. Багато людей було, і ми там ночували, бо літали снаряди. А в останні тижні були такі жорстокі ці «ЛНРівці»! Позабирали в людей машини, наче свої. 

Вночі не спиш, трусишся, чекаєш: прийдуть чи ні. Вони вночі заходять і шукають щось, забирають цінні речі. До одної жінки прийшли о 12 годині ночі, гроші забрали і балон газовий. Вона їздила в Херсон - то в неї відібрали весь товар і машину. 

Страшні були ці останні дні. А потім росіяни танками й технікою забралися, і тихо стало. І згодом трохи мені сусідка каже, що у Василівці вже немає рашистів. І в той же вечір наші зайшли. Тільки ми цього не знали, бо живемо на найнижчій вулиці, а вони заходили зверху. А вранці я вийшла по молоко і побачила хлопчиків наших. Ми і плакали, і на коліна падали, і цілували їх! Навіть чоловіки плакали. Це така радість була!

Я не дивлюся новини, тому що я від них плачу. І все одно війна все йде та йде… У нас на Великдень знову був приліт. У Василівці біля церкви двох діток вбило, 17 і 18 років. Йшли святити паску. Це так страшно! А пізніше ще двоє людей на міні підірвалися. Я не знаю, коли та війна вже закінчиться. Хочеться, щоб це сталося швидше.