Світлана Леонідівна пережила страшні бомбардування Охтирки. Та з міста не виїжджала ні тоді, ні зараз. Нині жінка допомагає військовим і намагається з оптимізмом дивитись у майбутнє. 

Війна застала мені в Охтирці. Про початок повномасштабного вторгнення я дізналась від зятя, але спочатку в це не повірила, тому нікуди не виїжджала. Першу ніч була у себе в квартирі. Не спала, тому що мій будинок стоїть якраз над дорогою, біля виїзду з міста.

Пам’ятаю, що чула, як вночі дорогою сунула важка техніка – танки, військові машини. Я тоді не розуміла, що це за техніка і чия вона. Ми бігали від вікна до вікна до самого ранку.

А потім я почула вибухи, але разом з сусідами наважилась вийти з під'їзду. Мені подзвонила донька, і я сказала їй: «Війна!» Ми бачили, як дуже багато машин виїжджає з міста. То були цивільні люди на легковушках. Я трохи постояла надворі, вибухи знову повторилися. Задля власної безпеки вирішила спуститися у бомбосховище. 

Там пробула, мабуть, сім чи дев'ять днів, точно не пам'ятаю. Це було жахливо, про це не можна без емоцій розповідати! У бомбосховищі нас було більш, ніж 350 чоловік. Дуже багато було маленьких діток. Ми там ночували, на карематах спали. Їсти не хотілося зовсім. Біля мене лежала дівчинка, в неї була шоколадка. Я за цілий день могла з’їсти тільки одну дольку, бо нічого не хотілося. Потім їжу стали привозити волонтери.

Але я не могла брати ту їжу, бо було дуже багато діток. Мені здавалося, що якщо я щось з’їм, то може не вистачити котрійсь дитині. За порцією борщу чи каші вишикувалась ціла черга.

Потім почали видавати гуманітарну допомогу, магазини повідкривалися. Хоч дві-три години, але ж працювали. Вода була. Я ще перші дні, коли сиділа в бомбосховищі, о сьомій ранку бігала додому разом із сусідкою. Бо зазвичай нас починали бомбити десь о пів на дев’яту і в дев'ять ранку. Ми бігали помитися, бо вода в будинку у нас ще була. Я переодягалася, кип’ятила чайник та відносила чай хлопцям на найближчий блокпост.

Потім, мабуть, на дев’ятий день моя донька забрала мене до своєї куми у село. Там я сильно захворіла після бомбосховища. Поки лікувалася, ми переїхали в нову хатинку. Але з Охтирки я нікуди не виїжджала.

Пам’ятаю, як донька з Харкова пише мені: «Мама, як ви?» А я їй відповідаю: «Все добре, не переживай». А онук, якому на той час було шість рочків, пише мені: «Бабуля, у нас все добре. Сильно стріляють, сильно бахкають. Ми сидимо в погребі, але у нас все добре».

Ці слова неможливо не прийняти до серця. Але сліз відчаю не було, як і страху. Я сильно переживала, коли діти з Харкова виїжджали, а там йшли бої.

Мій зять вивіз доньку з онуком до кордону, а потім повернувся до Харкова. Зараз ми, мабуть, стали дружніші. Війна перевернула все. До 24 лютого ми всі були щасливі кожен у своєму світі. Я щоранку вставала, варила собі каву, займалася далі своїми справами. Якесь безпечне життя було. А після 24 лютого все змінилося. Іноді живу і думаю: «Господи, ну це все не з нами відбувається! Такого не може бути!» А коли чую знову вибухи, то розумію, що це наша реальність. 

Виїжджати нікуди не планую. Це моя країна. Куди мені їхати? Я хоч і сижу вдома цілими днями, але стараюсь в'язати шкарпетки. То хлопцям передам, то знайомим, то стараюсь щось спекти, онуків порадувати трішки. Цим рятуюсь від поганих думок, від депресивного стану. 

Нічого, все буде добре. Бачте, ми всі хотіли до Європи. А виявилися, що Європа в нас вже є, адже ми живемо у Європі. Просто ми цього раніше не розуміли.