Спочатку не вірилося, що це відбувається насправді. А вже в березні стався перший приліт, повилітали вікна, почалася паніка. Люди говорили, що Харків взяли, всі були в сильному стресі. Банкомати перестали працювати, з’явилися черги в аптеки і магазини, багато хто почав виїжджати.

Вода спочатку була, але газ відразу перебили, і в будинках стало холодно. Світло трималося, тому люди діставали електроплити. Хто не мав можливості, розпалювали багаття просто на вулиці і готували їжу там.

Найбільше шокувало те, що все це сталося раптово. У 2014 році було відчуття, що війна десь далеко і нас не торкнеться. А тепер усе зненацька обрушилося просто на людей.

Я виїхала до Дніпра. Тут мене дуже тепло прийняли. Вже наступного ранку організували автобуси в різні міста, зокрема окремий автобус їхав до Рівного. Ставлення було дуже людяним і підтримуючим.

Зі мною були дві кішки. В дорозі вони пережили сильний стрес, не їли і не пили. 

У Дніпрі в церкві нам надали клітки для тварин і корм. Волонтери дуже підтримали, за що їм велика вдячність.

Психологічно це непросто, але я намагаюся триматися. Я не дуже боюся труднощів, хоча до війни звикнути неможливо. Це важко, але ми справляємося.