Мені 67 років. Я мешкаю з чоловіком у місті Снігурівка Миколаївської області. Ми пенсіонери. Займаємося домашнім господарством. 

24 лютого ми з чоловіком приїхали в лікарню, щоб здати аналізи. Там дізналися, що почалася війна. Відразу повернулися додому. По дорозі заїхали в магазин, щоб запастися всім необхідним. 

У березні росіяни нанесли авіаудари по кількох вулицях, зокрема й по нашій. Там, де був військкомат, пів вулиці знищено. Після цього син з невісткою і двома внуками виїхав в Одесу, а ми вирішили залишитися. По воду їздили до криниці. Не було світла і газу. 

Щодня прилітали снаряди. Ми з сусідами жили в підвалі. Вісім місяців провели в окупації. Окупанти пограбували магазини відразу, як зайшли в місто.

Через місяць-півтора люди стали завозити продукти з Херсону. А до цього виживали завдяки тому, що мали вдома.

Уже з’явилися всі комунікації. Щоправда з-під крану біжить погана вода, тому ми готуємо на тій, яку купуємо. Магазини й аптеки працюють. Отримуємо гуманітарну допомогу. 

У Снігурівці зруйновано три школи. Одна з них – опорна. Незадовго до війни її відремонтували й обладнали всім необхідним. Також росіяни розбили Будинок культури, адміністрацію й окремі житлові будинки. Найбільше мені було шкода залізничний вокзал. А ще плакала, коли горіли поля. 

Думаю, що цього року війна закінчиться. Хочу, щоб у дітей і онуків було хороше майбутнє, щоб у них була робота.