Я народилась і прожила все життя у Бахмуті. Працювала. Маю сина і невістку. 

У перший день повномасштабного вторгнення було дуже страшно. 

Найбільше дошкуляє те, що ми, переселенці, нікому не потрібні. І жити ніде, бо квартири здають по шалених цінах. 

Ми наймали машину і евакуювались з мамою. Скільки могли взяти речей, стільки й взяли. Їхали під обстрілами. 

Приємно вразило, що мені надали житло. Нехай і гуртожиток, і умови погані. Я знаю, що у Бахмут я вже не повернусь, тому що його вже немає. 

Ми з родиною залишились без житла, без нічого. Добре, що я працюю. 

Хочеться, щоб швидше наступив мир, щоб діти не гинули і не бачили жахів війни. Це найголовніше.