Живу одна, чоловік помер в 2020-му. А в 2014 році був у нас жах. Стріляли, підривали... Хто куди втік, хто ховався, особливо з маленькими дітьми. Ховалися, а потім назад поверталися. Погано було, страшно. Мені нікуди було їхати. Але речі були складені в мішки про всяк випадок.

Ховалися під ліжко. У підвали не ховалися, бо присипле - і все. Зараз нас ніхто не чіпає. Може, десь і стріляють, але до нас не долітає.

У мене сестра була паралізована з 2014 року в Луганську. Я її вісім років не бачила, вона померла, а я навіть на похорон не поїхала, не змогла. У мене ноги хворі ,а через Станицю [проїхати], то пропуск треба було, то щось, ще й далеко йти. Ось це у мене найболючіше місце. Вісім років не бачити сестру, і вона померла, не побачивши мене.

У 2014 році був у нас жах. Ховалися під ліжко