Ми з чоловіком жили в Артемівську, там продали квартиру і купили будинок в Широкиному. Будинок такий маленький був, з нуля його піднімали. Сина ще не було, це у 2000 році ми купили. Збудували такий пристойний будинок хороший. Потім чоловік побудував другий будинок поруч і гараж.

Жили нормально, все добре. Він рибалив. Я працювала в церкві. У 2012 році він помер. Відірвався тромб. Спершу тато помер, а через чотири місяці чоловік.

У 2014 році обстріляли вперше нас – і ми сиділи в підвалі з малим. Він маленький був. Дуже страшно згадувати. Уже й час минув, а коли починаю дивитися в ютубі, що було тоді, сльози відразу на очах. Не дай Бог таке пережити знову.

Ми там такі бункери робили! Там і ліжка, і все необхідне. Тому що вперше, коли ми не очікували, ми дві доби просиділи. Сусіда вбило нашого. І в наш другий дім влучило, рознесло повністю. «Град». Ми сиділи голодні в підвалі, а потім, коли вилізли, то вже почали туди консервацію складати. Страшно було виходити дуже.

12 лютого в нас престольне свято в храмі – Трьох Святителів. І ми готувалися, що свято буде – батюшка приїде з Маріуполя. А тут 10-го числа стали дуже стріляти, а 12 лютого почався взагалі дуже сильний обстріл.

Ми були не в нашому домі, а в однієї нашої парафіянки, у центрі села. Ну до того було страшно! Підвал у неї чотири метри, глибокий, але він так тремтів, ходором ходив! І малий зі мною був, йому було тоді 10 років, маленький. Ми з ним так кричали! Дуже страшно було. Думаю, зараз завалить тут, і все.

Уранці ми вилізли, просидівши всю ніч у підвалі, десь о 6 ранку. Начебто тихо. І тут сусідка до нас приходить і каже: «Тю, а ви що тут? Всі виїхали!» У нас паніка. Думаю, як всі виїхали? Нам же ніхто нічого не сказав. Кажуть, що машина велика приїхала і вивезла людей у місто.

Дивимося навколо – навіть ступнути ногою не можна, гільзи скрізь валяються. Солдати вибігають, кричать: «Що ви вийшли?! Тут буде таке, як на Східному!» І тут починається перестрілка.

Ми в чужий будинок забігли, але там підвалу немає, там як гараж, щось таке незрозуміле. Ми стоїмо. Ще двоє людей підійшли туди. Мабуть, почули, напевно, що вивозять людей. Тут кореспонденти до нас забігли теж, двоє чоловіків. Їх хтось надіслав, вони їхали до бабусі, а солдати їх не пустили, тому що там якраз іде найстрашніша перестрілка.

Перші дні я боялася на вулицю вийти. Був дощ сильний-сильний. І я не могла вийти на вулицю. Мені здавалося, що це стріляють. А де ж я сховаюсь? У нас-то там підвали, а тут же немає ні підвалів, нічого. Куди бігти?

Малий не хотів до школи ходити. Так я його і не пускала. Думаю, Боже, це ж він піде, а якщо буде обстріл, як же я його тут знайду? Для мене це був такий страх! Ну, а потім потихеньку-потихеньку. Треба ж йому закінчити школу, атестат отримати за 7 клас. І ми пішли в 10-у школу, записали його. Його прийняли, слава Богу.

Директор – хороша жінка дуже. Каже: «Ми приймаємо всіх». Прийняла без усякого. Відстали ми, звичайно. Ми ж там майже не вчилися, то бомбування, то ще щось.

Я отримую адресну допомогу близько 1000 гривень і 1400 по втраті годувальника. І десь 1200-1300 гривень підробляю. Речі я ніякі не купую. Це взяла, коли давали нам як допомогу. Синові кросівки купила. Спочатку взагалі ні речей, нічого не було.

Рінат Ахметов, слава Богу, давав пайки, і ми почали виживати. Продукти нам давали, масло, макарони, ми всі харчувалися тільки звідси, тому що ні грошей, нічого немає.

Широкине майже все в Маріуполі, наше товариство є тут Широкинське. Ми спершу біля церкви зустрічалися. Люди почали речі приносити. Ми там брали речі, які кому підходять. Пайки почали давати. Оформила переселенські, потім по втраті годувальника оформила. Ось так і виживати почали потихеньку.

Спочатку взагалі ніякої роботи, через вік не беруть. Я-то поприбираю десь, то поторгую. Загалом, де хто запропонує роботу, ось так.