Калабська Ірина, учениця 8 класу Нововолинського ліцею №9 Нововолинської міської ради Волинської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Шамринська Катерина Василівна

Війна. Моя історія

Тихий, чудовий вечір! Двадцять третього лютого - день народження моєї бабусі. Уся сім’я зібралася за столом. Було дуже весело, співали пісні, лунали гарні побажання. Скажу щиро, я засинала щасливою і безтурботною дитиною, з усмішкою на вустах. Раптом уранці всі прокинулися від телефонного дзвінка від знайомої, яка сповістила сумну звістку. Почалася війна. Сказати, що нам було лячно, це не сказати нічого. На моїх очах з’явилися сльози, тіло зробилося тяжким, я наче заклякла на місці. Матуся схилилася наді мною, міцно притулила до себе, намагалася заспокоїти, розрадити. Говорила, що це не надовго, війна закінчиться і все буде гаразд.

І перед очима промайнула стрічка нового художнього фільму «Юрко». Маленький хлопчина, відірваний від мами, змушений виїхати у безпечне місто. Його життя, переживання болісно вплинули на мене. А скільки таких дітей, скільки понівечених і скалічених доль? Невже це все нам треба пережити?

Оговтавшись від почутого,  ми почали збирати  необхідні речі, документи, ліки. Згодом сходили у магазин, закупили воду та їжу і все віднесли до підвалу, у якому все прибрали і зробили місце для сну. На серці було неспокійно. Ми швидко бігли в укриття, коли лунала тривога. Там було холодно та сиро, а інколи приходилося годинами сиділи там. Коли приходили в квартиру, вмикали телевізор і уважно слухали новини. Вони були невтішні.

Дуже переживали, коли чули про загибель людей, про зруйновані будинки. Тяжко було дивитися, як гарні, великі міста перетворювалися на згарища. Це не передати словами, це треба відчувати і пропустити крізь себе.

Найсильніше потрясіння я відчула тоді, коли вперше побачила воїна, якого привезли до нашого селища. Він був такий гарний і ще зовсім молодий. У нього зростало двоє дітей, а батьки, люди похилого віку, вже ніколи не зможуть обійняти сина, почути і притулити до себе. Я бачила таку тугу і біль в очах його мами і дружини, що назавжди прокляла цю кляту війну.

А далі - ще гірше, на полі бою гинули наші захисники, діти, мирне населення. Земля стогнала від болю, а серце від ненависті. Звичайно, змінилося і моє життя. Я засинала і прокидалася з однією думкою – швидше перемогти.

Моя мама вимушена була їхати на заробітки, бо нам не вистачало коштів, а я з сестричками залишилася з бабусею. Дуже хвилювалася за неньку, бо вона змушена була працювати по дванадцять годин на добу. Мама дзвонила нам щовечора.

Мені лише тринадцять років, а я вмить подорослішала. Зрозуміла, що не можу просто сидіти і плакати, що треба щось робити, бо таке психологічне навантаження не пережити. І я поринула не тільки у навчання, а й у вир роботи. Допомагала бабусі по господарству, ходила на город…

Це мене відволікало на деякий час від думок про війну. До цього, звичайно, важко звикнути, але це краще, ніж просто сидіти і шкодувати себе. Я стала іншою, добрішою і щирішою. Хотілося, щоб люди не були сумні, а хоч іноді посміхалися. Вони теж змінилися, почали згуртовуватися і допомагати один одному.

Я щиро вірю у перемогу, у краще майбутнє. Вірю, що війна закінчиться, все відбудують, додому повернуться наші захисники і до них із повагою будуть ставитися усі довкола. Знаю, не один рік будуть загоюватися їхні рани, але ми своєю добротою та любов’ю вилікуємо їх. Ми ще молоді, але з роками все зможемо і більше ніколи не допустимо ворога на нашу землю.

Упевнена, що ми будемо найуспішнішою країною у світі, бо тільки наш народ здатен захищати свою Батьківщину до останнього подиху і водночас бути щирими і працьовитими, здатними на кохання, співчуття та тиху, задушевну українську пісню.