Окупанти погрожували Валентині, розповідали, як треба жити, намагались змусити прийняти «русскій мір»

Мені 48 років. До війни я мешкала в Херсонській області, у селищі Монастирському. Я жила з мамою, донькою 15 років і братом. Ми дев’ять місяців були в окупації. Після звільнення десь 14 грудня нас із лівого берега обстріляли з «Градів». У нашому будинку повилітали шибки, побило покрівлю. Наступного дня я зв’язалася з волонтерами, і нас вивезли до Кривого Рогу. Потім звідти люди роз’їхалися, хто куди.

Коли нас почали обстрілювати у перший день війни, ми спочатку подумали, що грім гримить. Вийшли на кухню. Я запитала в мами, чи це грім. Вона відповіла, що не схоже. Потім з Інтернету дізналися, що почалася війна. І десь об 11:20 російський прапор уже висів на Каховській ГЕС.

Деякий час у нас були запаси їжі. Але вони стали закінчуватися, ліки теж. Кудись виїхати по харчі люди боялися. Потім орки поставили свої блокпости і нікого не пропускали. Почалися проблеми з хлібом. Сільський голова разом із мешканцями два рази на тиждень привозив хліб. Давали пів буханця на людину - якось виживали. З ліками була проблема. Пізніше почала приїздити маршрутка, з якої продавали харчі, але ціни там були значно завищені.

Та найважче було, коли окупанти приходили й розповідали про «русскій мір». Мій син був в АТО, але він виїхав в іншу область. Наразі воює у складі ЗСУ.

Приходив до нас «ДНРівець» років 25 й розповідав, як потрібно жити. Нас залякували, нам погрожували.

Багато було зрадників серед тих людей, про яких я була раніше гарної думки. Вони все доносили окупантам. Ми не знали, від кого чекати біди.

Ми чекали на ЗСУ і вірили, хоча нам говорили, що вони сюди вже не прийдуть.

Після того, як нас звільнили, дуже багато людей виїхали з селища. Коли нас сильно обстріляли, я почала шукати волонтерів. Дякувати хлопцям із ЗСУ, у яких був Інтернет. Вони дозволили ним скористатися. Я годин шість шукала волонтерів із Кривого Рогу. Чекання було найдовшим, важко було пережити ніч. А добиралися ми недовго. Приїхав автобус, і нас, 20 чоловік, вивезли до Кривого Рогу. Там поселили, нагодували.

Ми зараз у Лебедині. Мені допомогли знайомі. Тут люди живуть звичним життям, донька навчається онлайн. Я виїжджала заради доньки.

Хочеться перемотати час назад, щоб цього всього наче й не було, щоб наші діти ходили до школи, спілкувалися з друзями, щоб усе було так, як до війни.