Данилюк Мілана, 9-г клас, Харківський ліцей №3

Вчитель, що надихнув на написання — Гелеверя Ольга Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Хтось знає, що відбувається? Це риторичне питання, яким я задаюсь вже 1000-ний день війни.

Мені здається, що прокинутись від якогось дуже гучного звуку з улюбленою іграшкою, від світла в кімнаті батьків, а тато в військовій формі – це не найкраще, що може статися в житті.

Це був ранок початку війни. Шоста година, мама на телефоні, батько підіймають по бойовій готовності. І ті слова: «Мілано, ти тільки не лякайся, але нас вже почали бомбити», – так жахливо запали в душу!

Восьма ранку, мама, я, брат, кішка, тривожна валіза, речі, метро – і ми вже в іншій частині Харкова з нашими родичами. Я розгублена: ця ситуація вплине на моє життя, чи правильно ми вчинили? Підвал, гучні вибухи, сон тільки для дітей на якійсь картонці. Так, вплинуло! Та ще як вплинуло! А потім знову те саме, і знову, знову, ну і все таки ще раз, поки сьомий круг пекла не закінчиться.

Валіза, швидкий рух, кішка, я, брат, дядько військовий, трохи змучений автомобіль, весь в жовтій стрічці. Проїжджаючи розвалені містечка, я думала: чи встигнемо ми врятуватися в селі у бабусі і дідуся? Чи раптово не з’являться на дорозі ворожі танки з літерою «Z»? Чи не буде черги на блокпостах?

Гучна сирена і ви вже в іншому місті заїжджаємо на двір, де бабуся зустрічає со сльозами. І ті найміцніші обійми, коли заплакати і тобі хочеться. А потім перші 30 днів війни, і потім повідомлення: «Діти, у вас вимушені канікули».

І знову дорога до іншої бабусі через всю Україну. Страх і ризик – тепер вже мої сльози. П’ять місяців у селі, безділля й очікування – може це постійний день бабака? «А до Великодня закінчиться?» – питання до тата, яке для мене назавжди залишиться риторичним. 

Батько – це та людина, яку я дуже люблю, і та людина, яку я так хочу бачити наживо кожен день, але, на жаль, це неможливо.

Дорога, великий автомобіль, П’ять годин – і я з сім'єю в Тернополі. Файне місто з привітними людьми, яке стало для мене другою рідною домівкою. Спочатку ненависть до нового життя, бо я не хотіла змінювати місто, швидке звикання. Нові знайомства, друзі, насичене життя, дорослішання, дні народження, які так не схожі на минулі. «Я боюсь», «Я так сумую», «Нове найкраще», «Ти звикнеш», «А, що робити, якщо не вийде?» – це мої звичні думки стали звичним з першого і до тисячного дня війни. Вони замінили буденні «Я запізнююсь до школи», «Я не розумію як робити це домашнє завдання», «Цікаво, що приготує мама на вечерю». Може, я вже доросла? а може це зловісна дата початку війни на мене так тисне?

Раніше жила за принципом: «Усе, що зроблено, зроблено на краще» і була впевнена, що все так і є. А ні, війна змінило все. Ти вже не повернеш своє минуле, але ти можеш побудувати нове. Якщо, звісно, будеш намагатись…

Я впевнена, незабаром я прокинусь вранці у себе вдома, в рідному Харкові, під спів птахів, під тиху розмову батька і мами, відчую аромат свіже змеленої кави, яку готує мама на сніданок для всієї родини.