2011 рік я їхала в машині зі своїм чоловіком (тоді він ще був моїм хлопцем і в нас тільки все починалося)
- Маріанна, я хочу тобі дещо показати, хочу знати, чи подобається тобі.
Ми під'їхали до маленького старенького будинку з великою ділянкою біля нього. Тихий, спальний район міста Олешки Херсонської області.
- Це тепер наше і ми можемо з тобою будувати свій будинок, який захочемо. Ти зможеш насадити тут дерев і багато квітів, облаштувати сад, де будуть грати наші діти.
Мене переповнювали почуття, я була щаслива і переповнена ентузіазму. Хотілося швидше почати.
Кожні зміни, які відбувалися з ділянкою, я фотографувала, мені дуже хотілося зробити фото-історію, як ми починали і що в нас вийшло.
Рівняння ділянки, знесення старої хатки, залив фундаменту, стіни, дах! - Вже я можу дивитися, які меблі і де я хочу їх ставити, як я хочу на кухні стіл біля вікна, а от тут буде їдальня, а тут дитяча, а тут інша, а тут наша з тобою буде спальня, Сергій. Отут на вікнах будуть стояти квіти, мої улюблені орхідеї.
Днем за днем наш майбутній будинок оживав. Життя поступово входило в нього і будинок наповнював свої легені повітрям, він почав дихати життям.
2012 рік - наше весілля з Сергійом
2013 рік - я народила синочка Артура, ми продовжували облаштовувати будинок. Сергій уходив в море, я контролювала процес будівництва.
Все йшло за планом, емоції і бажання вже в'їхати швидше переповнювали зсередини.
2014 рік, рік який перевернув мою свідомість, - почалася війна! Тоді я працювала в школі соціальним робітником. До школи стали приходити учні з окупованого Донецьку і Луганську. Знайти канцелярію, одяг для них, оформити проїзд на автобус! Боже, як це так, діти і їх родини не мають дома? Що ж-то коїться. Мене запросили до червоно хреста, надавати психологічну підтримку дітям з міст, де йдуть бойові дії. За фахом я психолог. Я бачила розгубленість і відчай в очах їх батьків! Навіть не могла уявити як їм. Як вони це все виносять.
Наше будівництво завершилось - ми переїхали в наш омріяний будинок. Я обіймала стіни, розмовляла з кожною кімнатою. Мій дім, мій любий дім.
2017 - я народила донечку і вже у чотирьох ми жили в нашому будинку мрій. З'явився кіт, кішка, папуга, кролик, собака. Наша родина була великою.
24.02.2022 мене розбудила подруга о 4:30 ранку "Вставай, війна почалась". Треба скорше виїжджати. Вибухи лунали дуже гучно. Але ми вже не встигли евакуюватися! Мій будинок, ти ховав нас у своїх обіймах, ти грів нас і оберігав. Я відчувала твоє тремтіння під час вибухів. Я чула твій стогін від вибухових хвиль. Але ти продовжував вистоювати і оберігати нас. Пропало світло, пропав газ - десь ракетою пошкодили лінії. Твоє дихання, мій будинок, сповільнювалось.
Час виїжджати! Я прощалася з тобою, я обіймала тебе, я просила вибачення, що залишаю тебе, я дякувала тобі за твою міцність. Спустошення, дорога, інша країна, квартира!
Мій будинок, біля тебе впала ракета! Ти вистояв. Впали люстри. Нема опалення, нема світла! Твоє дихання завмерло.
Прошу тебе, дихай, мій будинок, дихай разом зі мною.
Я подумки розмовляю з тобою, і уявляю, як невидимий щит тебе закриває від зруйнувань.
06.06.2023 = 24.02.2022
Терористичний підрив руськими окупантами Каховської ГЕС - повінь, затопило Олешки.
Мій будинок, ти під водою до другого поверху, але ти продовжував рятувати життя і ховати під своїм покровом життя 11 людей - врятовані!
Сум, розпач, знесилення, відчай наповнюють мене зсередини. І я з вдячністю до тебе, мій будинку, за врятовані життя.
Ти тільки дихай, мій будинок...
Марія Копель опублікувала історію на своїй сторінці в Фейсбуці.
