«Ти зрозумів, що світ на дві половини розколовся»

Наталя не дуже любить згадувати важкі дні, коли біля її будинку відбувалися бої. Переїзд дався важко, але вона все витримала заради доньки. Зараз треба будувати життя не гірше, ніж було в Донецьку до початку війни.

Коли почалися події в Криму, у мене з’явилося відчуття тривогий того, що щось буде погане, Донбас це не омине. Ця тривога наростала, я не можу сказати, що в одну мить я зрозуміла, що все змінилося. Мабуть, найбільше це стало вже очевидним, коли почалися бої в аеропорту, оскільки я проживала поруч. Ми почали чути оці вибухи, гуркіт – тоді стало зрозуміло, що все серйозно. Це в травні відбувалося чотирнадцятого року.

Ми жили не так далеко від аеропорту, усе було чути дуже сильно. Літаки літали над нашим селищем. Ми виїхали з Донецька в липні, коли ще безпосередньо в нашому селищі не відбувалися бойові дії. Але я бачила людей озброєних, які з’явилися в місті, звісно, дивилася по телебаченню, що в нас у місті відбувалося. Це був важкий період, коли ти зрозумів, що світ на дві половини розколовся і деякі близькі тобі люди залишилися на іншому боці.

Найважче за все було виїхати з дому, коли вже стало зрозуміло, що воєнні дії наближаються до нашого селища, коли зранку ти прокидаєшся та чуєш гармати.

Ось мені запам’яталося, коли я готуюсь до дня народження доньки – їй мало три роки виповнитися, пекла торт і раптом такий вибух був. Він був, мабуть, далеко від нас, але такого звуку я не чула ніколи. Не знаю, що це було, але просто жахливо. І тоді стало настільки страшно, що невдовзі ми виїхали.

Я зрозуміла, що дитину треба вивозити звідти. Дуже страшно, коли у дворі з’явилися озброєні люди, ходили там, не знаю з якою метою. Усе це підказало мені, що треба дитину вивозити, що стає небезпечно, і ми поїхали.

У нас у той час були відчуття, що все руйнується. Оце життя якесь налагоджене, у якому все зрозуміло, у якому все плануєш, просто на очах руйнується.

В останню ніч перед від’їздом в аеропорту були вибухи якісь, чути було, що іде бій. Ми лягли спати, дитина моя заснула, а мені було так страшно. Чомусь мені здавалося, що зараз у наш будинок влучить щось. Я тримала дочку за ніжку, і мені здавалося, що якщо я буду тримати її, то вона буде поруч, і нічого з нами не станеться. Або якщо щось станеться, то будемо разом. Це дуже важко згадувати.

Тому ми переїхали зненацька, тобто ще зранку ми нікуди не збиралися, а уже ввечері почали збирати речі. Виїхали в пансіонат на Азовське море, тому що більше не було нам куди їхати. Ми прожили там до вересня. Потім, коли стало уже зрозуміло, що додому ми не повернемося, почали шукати квартиру в Маріуполі. Винайняли квартиру,і живемо тут до сьогодні.

Усі наші речі були у двох сумках. У нас не було постільної білизни, кухонного начиння, тільки оті сарафани та шльопанці. Я пам’ятаю, що спала на подушці надувній, знаєте, на якій плавають. Укривалися отими покривалами, що ми брали на піску сидіти на морі. Тобто спочатку нічого не було в нас взагалі. Психологічно було дуже важко, звісно. У нас саме батько помер у серпні. Немає дому, немає батька, немає нічого. І грошей у нас не було особливо, витратили, що було, на пансіонат. А на останні гроші винайняли квартиру.

Почали шукати роботу. Звісно, потрібна була робота. З роботою пощастило. Чоловік знайшов роботу, правда не ту, якою займався в Донецьку, і я знайшла. І потроху почали налагоджувати життя.

Я вже не повернуся додому. Не хочу туди повертатися, планую жити в Маріуполі. Взагалі, у мене така мрія, щоб нікуди не переїжджати більше, а тим паче таким чином, як це було. Я хочу осісти на одному місці.

У моєму житті достатньо було нестабільності, принесеної війною. Усе ж таки, наше донецьке життя було стабільним більше, ніколи не було проблеми з роботою, завжди вона була в нас, був свій дім. Ми ніколи не винаймали квартиру, своє все було, щось планували. А тут таке відчуття, що ти не знаєш, що буде завтра. І робота не постійна, і житло не постійне. Це відчуття невпевненості в завтрашньому дні і зараз присутнє. Якийсь неспокій, боїшся, що знову все почнеться. Тому не можна сказати, що заспокоїлися ми. Я мрію, щоб моя родина була в безпеці, щоб була робота в нас, щоб дитина моя росла, не знаючи оцих воєн і отаких жахів.

Коли я жила в Донецьку, мені здавалося, що я ніколи звідти не поїду. Мені навіть не спадало на думку, що щось може мене змусити виїхати з Донецька. Я любила місто, у якому народилася, виросла. Ці події дали такий досвід, що переїжджати можна, це важко, але не катастрофа. До речі, нас підтримувала гуманітарна допомога, тому що перші місяці в іншому місті були дуже важкі.