Мене звати Надія. До 2014 року ми жили в м. Донецьк, до 2022 – в м. Сватове, а зараз – в м.Обухів. Ми стали бомжами, втратили майно, втратили стабільну роботу. Дитина і ми втратили спокій, придбали шаткий психологічний стан, безсоння та купу проблем у житті. Список можно продовжувати до скінчення війни.....

Перший день... Вибухи. Паніка. Перебували вдома. Почали готувати підвал для безпечного перебування. Шукали вихід із ситуації, яку не можливо було змінити. Дитина дивилась переляканими очима, не розуміючи, що відбувається. В нас, мабуть, теж була в очах купа запитань і не однієї відповіді.

У 2014 році, коли ми виїжджали з грудною дитиною з Донецька, нас зупиняли сєпари на своїх блокпостах та махали перед обличчям автоматом, виганяли з машини, обшукувати. То було чудо, що нас залишили в живих. А у 2015-му ворожий дрон прилетів по складу боеприпасів у м. Сватове, і все палало і вибухало навколо, поки ти біжиш в укриття, тримаючи на руках годовалу дитину. Та дорога здалась вічністю. А у 2022-му, мабуть, кожна хвилина страшна, коли йде обстріл, а кількість тих обстрілів ви і самі знаєте.  

Я вважаю, що немає ні однієї людини в Україні, яка б не перенесла стрес і не отримала психологічні проблеми. Наша родина не виняток. Розлади сну, стабільна дратівливість, панічні атаки, депресії тощо. Пробуєшь все, пігулки, розмови з психологом,  усамітнення або навпаки. Спілкування з такими ж постраждалими людьми, трудотерапія тощо.

Була нестача їжі та медикаментів. Шукали по магазинах, де що можна придбати, бігаючи з одного в інший. Сусіди мали корову, то давали нам молоко. Гуртуватись з сусідами, зносили, що у кого є, і готували. Потім почали отримувати гуманітарну допомогу.