Страшна історія родини, що була у Маріуполі з початку війни та пережила все, що потім важко згадувати.

Ми були у своєму рідному місті – у Маріуполі. Почалася війна. Найстрашніше було ховатися від авіабомб з дитиною у підвалі та чути, як рушиться дах, вилітають вікна.

Страшно було, коли дитина просить їсти, а нагоди приготувати щось немає. Коли дома – 3 градуси та треба якось зігрітись, а немає як. Коли брали воду з калюж, їли те, що встигли купити у перші дні війни. Але їли тоді, коли могли піднятися нагору та приготувати щось. Коли ти біжиш по городу, а навкруги безліч трупів. Коли твою машину намагалися розстріляти, коли ти тікав з повністю окупованого міста, коли забрали чоловіка на «допрос».

Це трагедія, у котрій не можна виділити, яка одна подія шокувала. Це був безкінечний один день, який затягнувся на довгі місяці...

Нашу родину розкидали по всьому миру. Поруч з нами виявилися небайдужі люди. Але бачили ми й багато «холодних» та байдужих на заході України. Ми приїхали без нічого, мі не змогли нічого врятувати, тільки двох вівчарок та кішку. Міста для речей вже не знайшлося...