Антоніна Олександрівна вирішила виїжджати із Соколівки Бердянського району після того, як селом пройшли ворожі танки. Зараз вона у Запоріжжі з сином, а її доньки – за кордоном. 

Мені 67 років, я пенсіонерка. Проживала в селі Соколівка Бердянського району. Виїхала 25 березня. У мене інвалідність другої групи, ходжу з паличкою. Мій чоловік помер, я залишилася сама. Дуже важко і так було, а тут ще й війна, тому діти сказали: «Виїжджай». Я й поїхала. 

Тоді ще не було нічого такого. Це зараз там чимало танків, літаки літають щодня. Приїхала в Запоріжжя. Тут також страшно, але там важче. Я їхала до своїх - у мене тут сестра живе і син з інвалідністю, він переніс інсульт. Тут і доньки мої жили. Але я одразу попередила, що далі їхати не буду. Тут моя Україна, тут моя Батьківщина.

Коли я ще була в селі, то воно залишалось неокупованим. Через нього йшли танки, але не зупинялися, поспішали, мабуть, на Мелітополь.

Шокує те, що люди з нашого села, які працювали в громаді, стали колаборантами. Дуже важко дізнаватися таке про людей, яких знала.

Коли сильно почали гатити і по Запоріжжю, дочки поїхали: одна в Польщу, інша – в Нідерланди. А зі мною залишився син. Важко, звісно. Але ми допомагаємо одне одному. Звісно, було легше, коли доньки були тут, вони допомагали. 

Я себе заспокоюю тим, що маю допомогти сину і своїм подругам. Я тут потоваришувала з однією жінкою: вона приходить до мене, ми одна одну заспокоюємо. Звісно, психологічно важко, плачемо, але тримаємося.

У нас найкращі хлопчики і дівчатка, дай Бог, щоб до Нового року все закінчилося.