«Тут, між консервацією з огірків і помідорів, я і зрозумів, що починається війна»

Шмігель Павло, 14 років,

Навчально-виховний комплекс школа І-ІІ ступенів – ліцей «Гарант», м. Лисичанськ

Есе "Не один день"

Літо. Двір. Я, сестра і сусідська дівчина. Весела гра з м'ячем обірвалася у той момент, коли над нами пролітав літак. Він ревів, як навіжений, скидаючи щось дуже велике. Ми кинулись до мами. Вона метушилася, наказала бігти до сусідського погребу. Тут, між консервацією з огірків і помідорів, я і зрозумів, що починається війна. 

Перша наша зупинка – Сватове. Нас приютили в монастирі, де ми пробули чотири дні. Наступна зупинка – військове наметове містечко для біженців. Тут я побачив, як падають снаряди на моє місто.

За тиждень ми поїхали на поїзді до Києва. Це було моє перше знайомство із залізницею. На жаль, у Києві нам довелося  позбутися більшості  речей, щоб не заважали їхати далі (залишили навіть візочок малого).

Новий прихисток – село. Ми жили там у жінки, яка виявилась небайдужою до нашого горя. Вона запросила пожити в неї деякий час. За два тижні  зателефонувала бабуся і сказала, що Лисичанськ визволено. Назавжди запам'ятаю ім'я генерал-майора, що загинув під час антитерористичної операції, – Олександр Радієвський.

Щоб повернутися додому, мама продала цінні речі. Вистачило на квитки до Харкова. Сталось так, що ми зійшли на "Лозовій", а потяг поїхав далі, висадивши людей у Ямполі під самісінькі снаряди. Ми йшли пішки, спали на автовокзалі, але, нарешті, прибули додому.

Переконаний, що в житті все відбувається не просто так. Ця історія допомогла зрозуміти, що я дуже люблю свій рідний край. Обіцяю робити все, що буде в моїх силах, щоб захистити або покращити його. Для мене мир – це можливість вільно жити на рідній землі разом із своїми близькими.