Мій син Іванко дуже любить спорт та легку атлетику, але зараз він позбавлений можливості відвідувати секції - там, де ми зараз знаходимось, їх просто немає. Він захоплюється танцями, усім, що пов'язане з активним рухом. На даний момент у нього лише одна заповітна мрія: мати власний будинок, де він міг би себе реалізувати, та нарешті мати друзів поруч, на місці.

Сказати, що наше життя стало кращим - ні, однозначно ні. Постійні переїзди, не знаєш, що буде завтра, живемо одним днем. Зараз ми на Франківщині, в Яремче, бо вдома знаходитись неможливо. Тут є робота з гнучким графіком, але психологічно дуже важко. Місцеві жителі недобре відносяться до нас, переселенців, постійно можна щось почути у свій бік. Через це Іванко вчиться онлайн зі своїми однокласниками з рідного селища. Йому бракує спілкування, він бачить друзів лише в телефоні. Єдина втіха - наш песик, з яким можна піти до лісу, або вихідні, коли ми зі старшим сином можемо кудись вийти.

Іванко вже пережив те, що не кожному дорослому під силу. Одного разу в прифронтовому селищі він пішов за водою і почався обстріл «Градами». Він тоді сховався в камінні на березі річки, сильно забився і дуже злякався. Але найстрашніший день війни був ще вдома. Тоді ракети летіли на школу, яка зовсім близько від нас. Ховатись було нікуди, лише під стіл. Будинок постраждав, а уламок тієї ракети досі лежить на подвір'ї. Мій син просто чекає моменту, коли зможе поїхати кудись для спілкування з однодумцями, щоб отримати хоч трохи енергії для подальшого життя.