«Тут був маленький рай!»

Тазаричева Валентина:

Тут був маленький рай. Село з такою гарною назвою Лебединське. Люди працювали мирно. І раптом все обірвалося. Надія тільки на мир, тільки на мир! Зрозуміти нас може тільки та людина, яка це перенесла.

Рожа Володимир:

Із 2000 року я почав будуватися. З 2002-го вже практично весь час тут живу. Я поїхав з міста через те, що тут було дуже спокійно, свіже повітря. Онучка у нас тут весь час знаходилась, можна сказати, виросла, тому що були нормальні умови.

Гарне село, життя вирувало всюди. Усі двори були заповнені, порожніх не було. А зараз якщо є відсотків 30 жителів, то добре. Ті, у кого діти, здебільшого поїхали, бо ризикувати дитячими життями ніхто не хоче.

Перший раз це було о 4:15 ранку. Я навіть не встиг вискочити з будинку, коли стався обстріл. Із фасаду вікна всі були вибиті, осколки в будинку. Швиденько допомогли. Але це було літо, ще стерпно. А в листопаді, коли був обстріл, це було о 9:05 ранку. Ніхто не очікував. Вибухи були набагато потужніші, вже ближче впав снаряд. Була мінусова температура на вулиці, тому потрібно швидко було плівкою забити вікна, двері підрихтувати, тому що вони не відчинялися і не зачинялися.

Наступного дня друзі приїхали – допомогли склити. Так спільними зусиллями вийшли з положення.

Наші сусіди теж постраждали. Воронки досі видно. Дитячий куточок був зашитий металом, і це врятувало. Ще ось тут дровниця загасила удар, але частково.

Тазаричева Валентина:

Я заскочила у двері, а йшла там, де липу скосило під корінь. Про маленьке горе кричать, а про велике мовчать, тому що немає слів. Ось слів і не вистачає, щоб виразити всю біду, яка навалилася.

Страшно жахливо. Онучка у нас потрапила під обстріл на Східному. Дуже серйозні проблеми. Вона займалася танцями, два роки не могла виходити на вулицю. І у Фонді Ріната Ахметова лікували, і у невропатолога лікували.

Потрібно було виїхати, але у нас не було можливості. Вона два роки не виходила нікуди. У школу проводжали й зустрічали. І у неї посилилися серйозні проблеми із хребтом. У неї сколіоз другого ступеня через те, що кинула все, не займалася нічим. Зараз потроху вже виходить, коли менше чує вибухів, потроху виходить, займається. Відновлюємо її. Дуже багато проблем і зі здоров’ям чоловіка, і зі здоров’ям онучки.

Онуку три роки, він тут жодного разу не був. І тільки мріє, коли війна закінчиться, щоб до дідуся приїхати.

Рожа Володимир:

Кожен день тепер стріляють. Кожну хвилину постріл, і ти не знаєш, куди впаде снаряд. Уночі стрілянина не припиняється. Постійна напруга. Хочеться щось зробити, відновити. Як починається стрілянина – руки опускаються.

Усе це було побудовано своїми руками, тому не хочеться кидати. Сподіваюся, що ось-ось все це припиниться. Але я дивлюся, що у нас вже до слова «війна» люди звикли. Це потрібно тільки відчути, щоб зупинити цю війну.

Потрібно віддати належне великій підтримці Міжнародного Червоного Хреста. Вони нам суттєво допомагають. Фонд Ріната Ахметова не байдужий до нашої біди, і приємно, що він відчуває наш біль.

Тазаричева Валентина: