«Хоч і війна, але сина вирішили народжувати»

Мама:

Ми заселилися – і буквально через півроку почалася війна.

Вугілля дуже дороге – ми дрова купуємо. А вікна заклеюємо клейонками, але скільки не топи, все одно буде прохолодно. Будинок-то великий.

Був січень 2015 року. Не було світла кілька днів. Дуже «Гради» сильно били. І ми на першій маршрутці, ще затемна було, поїхали з дітьми до Маріуполя. Довелося знімати житло. Півроку знімали. Але повернулися. Начебто затихло, та й гроші потрібні були. Повернулися додому.

Чоловік хотів хлопчика. Ми пішли на ранньому терміні на УЗД. Сказали: хлопчик. Хоч і лихоліття, ну нічого, вирішили, що хлопчика залишимо. Було, що він стояв під вікном у візку. Як шандарахнуло, що він аж прокинувся. Старші діти були в школі в цей час. Я думала, скло вилетить.

Ми боїмося. Діти ховаються там, де немає скла. Під стінки сідали. Спочатку в підвал спускалися. Але він в такому аварійному стані – вже туди не спускаємося.

Дочка:

Дуже стріляли, уночі блимало все так, що аж у нас зі столу горщик із квіткою впав і розбився.

Мама:

Небезпечно гуляти скрізь. І скрізь, і на дачах все заміновано. Не дозволяю їм зайвий раз далеко ходити від будинку. Важка атмосфера навколо. Якби не стріляли, можна було б жити і радіти. А починають стріляти – і нічого не хочеться, і руки опускаються.

Буквально влітку зробили ремонт. Починають стріляти – йдуть тріщини по всьому будинку, починає штукатурка сипатися. Добре так стріляли тижнів зо два тому. Аж двері повідчинялися!

Ми ремонтуємо, постійно підмазуємо, підбілюємо. Але все одно, з пострілами тріщини йдуть і все обсипається.

Велика вдячність Рінату Леонідовичу за його величезну допомогу, що не забуває, допомагає нам дуже сильно продуктами. І малюкові, і кашами. Спасибі величезне йому.