Софія Терещенко, 16 років

Чернеччинський ліцей (опорний заклад освіти) Чернеччинської сільської ради Охтирського району  Сумської області

Вчитель, що надихнув на написання есе: Пронюшкіна Ольга Сергіївна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Раніше про війну я чула з розповідей прабабусі та дідуся. Пізніше, в 2014  році, мій тато поїхав в АТО, і це слово надовго ввійшло в наше життя. Спочатку в сім’ї з’явилися розмови про війну, згодом у школі почали проводити благодійні ярмарки, виготовляти сувеніри для захисників та збирати для них продукти або смаколики. 

Та чи розуміла в той час, що ж таке «війна»?!... Так, я усвідомлювала, що мій тато десь далеко, перебуває в небезпеці і повернеться не скоро. Іноді навіть починала плакати. І тоді мама заспокоювала: «Тато нас захищає, і він обов’язково дуже швидко повернеться». 

Та що ж таке та війна?! Що це? Краще б я не знала відповіді на це запитання. 24 лютого 2022 року кожна дитина в Україні дізналася, що це. 

Зранку я не вірила в те, що відбувається. Перше моє запитання після звістки, що розпочалася війна, було: «Ма, а в школу йти?». По виразу її обличчя зрозуміла, що ні. І тут мене  охопив панічний жах. Я вся тремтіла і ще довго не могла взяти себе в руки. То що таке війна? Невже мені доведеться дізнатися… Почувши перші вибухи, я зрозуміла: війна — це страх. Страх втратити власне життя.

Гради та мінометні обстріли були не страшні – їх можна перечекати в будинку. Лунали гучно, та терпимо. Страшне прилітало щоночі. Літаки. Уже за тиждень все село знало, о котрій годині розпочнеться. Звідки він заходить на пуск, як далеко летить, де скидає ракети чи міни, і ще дуже-дуже багато іншої інформації, яку я б воліла не знати ніколи.

Ми разом із мамою, братом, дядьком та бабусею бігали до погребу. Із собою брали й собаку Джесіку. Вона відчувала страх оточуючих її людей, сама всім тілом тремтіла та швидко бігла за нами. Навіть зараз, коли на Охтирщині стало тихіше, Джесі продовжує боятися. Чи то лунає якийсь несподіваний вибух, чи то я грюкнула дверима — вона одразу біжить під стіл і, уявіть собі,  затуляє вуха лапками. Думаю цього страху не позбутися ні людям, ні тваринам ще довго.. .....

Після проведених холодних ночей в погребі (а лютий та березень у 2022-му теплом не радували) моя сім'я дуже захворіла. Тому бігати туди вже за тиждень-два перестали. Замість цього нашим укриттям став коридор.

А за декілька місяців все і взагалі почало налагоджуватися: під час повітряної тривоги ми припинили бігати й до коридору (хоча я знаю, що це неправильно і краще так не робити), батьки вийшли на роботу, відновилося навчання у школі. Зрідка дітвора почала виходити на вулицю гуляти. Хоча багато-хто продовжував боятися. Та що поробиш?  Я жила з думкою, що тепер  повинна пристосуватися до цього "нового життя".

Пройшло майже три роки, але продовжую відчувати терпкість у роті… Знаєте, який смак має війна? Смак білого чаю… Адже саме його я пила в погребі, щоб зігрітися або заспокоїтися під час перегляду новин. Варіантів тоді було небагато, улюблений чорний чай давно закінчився, а йти до магазину – далеко та страшно. Чай виявився смачним. І уявіть собі всю іронічність та абсурдність ситуації: його нам привезли з Москви!?... Тепер для мене війна завжди асоціюватиметься зі смаком білого чаю.

Я завжди добре вивчала історію України, але от у політиці зовсім не розуміюся. Чи можна було уникнути цієї війни? Я не знаю. Можливо, лише у випадку, коли б на місці росії був би величезний суцільний океан. Але переконана: ця війна була просто неминучою.

Скільки років московія тримала українців під своїм залізним чоботом? Це постійне бажання- відібрати ласий шматок землі, знищити нашу культуру, мову. Українську  націю! Можна сказати, що в них все майже вийшло. Адже не зважаючи на 30 років незалежності, продовжували дивитися у бік «старшого брата», майже не говорили українською, споживали російський контент (при цьому не розвиваючи свій), забували народні звичаї. Перелік можна продовжувати до безкінечності. Ця війна нас об'єднала! Але ж якою ціною? Ціною втрачених життів? Зруйнованих міст? Вбитих дітей? Зламаних доль? Така зараз валюта?!!!

Я дуже любила бабусині історії про Другу світову війну – хоч нічого доброго тут і не було. А слухаючи думала: «А як воно було бабусі? Як же вона все це витримала?». Жартувала, що мені не буде чого на старості й онукам розповісти. Знову іронія долі… Тепер всім «майбутнім бабусям» буде, про що розповідати. Хоча, звичайно, за онуків мені ще рано думати. Хочу лише одного: як прийде такий час, хай мені буде дуже складно пояснити їм, що таке росія. Бо її    до того часу просто не існуватиме! 
Слава Україні!