Синишен Анна Юріївна
вчитель укр. мови та літератури Гребениківського ліцею, Одеська обл.

"Війна. Моя історія"

Евакуація з Азербайджану, події в сусідньому Придністров'ї – я думала, що знаю про війну багато… до 24 лютого 2022 року. Усвідомлення цієї жахливої та кривавої сторінки в історії моєї країни приходило поступово, з початку антитерористичної операції на рідній серцю Донеччині, зі страху за життя близьких, які залишились там і які й досі перебувають у пекельному котловані війни.

ТОЙ страшний ранок. Спочатку свідомість відмовлялась сприймати реальність. Невпинні повідомлення та дзвінки від рідних, друзів та стурбованих батьків учнів переривались звуками вибухів… Розгубленість, страх, розпач. Я почувалася, ніби це страшний сон, від якого ніяк не можу прокинутись. Але з кожною новиною та звітом про події цей сон зникав, він став реальністю.

Мій страх був не тільки за себе, але й за мою родину, моїх учнів та всіх громадян нашої країни. Розпач викликали новини про втрати на фронті та руйнування нашої країни, нашого спокійного життя. Як вчителька, я відчула відповідальність за своїх учнів. Я хотіла б зробити щось, щоб захистити їх від страху та небезпеки.

Для мене і моєї родини важливий етап - крок до змін нашого способу життя. Ми були змушені робити запаси продуктів і засобів для виживання, стали цінувати кожну хвилину, проведену разом. Війна нагадала, що нічого не є вічним. Навчились виживати в умовах обмежених можливостей і намагаємося знайти світло в цій темряві. Війна стала не тільки загрозою для нас особисто, але і для цілої нації. Ми розуміємо, що тепер наша місія – дбати й підтримувати один одного, долучилися до різних благодійних ініціатив, допомагаючи тим, хто пережив найбільше, хто відстоює наші життя.

Однак серед цих важких почуттів було і залишається місце гордості. Я завжди намагалася давати своїм учням навички, знання та цінності, які допомагають їм стати активними громадянами та формувати свідомий шлях. Але коли вони вибирають шлях військової служби у часи війни, це надає повністю новий сенс моїй роботі. Я навчала їх любові до рідної землі, гідності та відданості, а тепер вони втілюють ці цінності на передній лінії оборони. Моє вчительсько-материнське серце розбивається на шматочки, коли чую звістки про поранення моїх хлопчиків, за кожного з них молю Всевишнього…

Роман, 18-літній зелений хлопчина-бешкетник, головний біль вчителів, робить крок вперед на питання командира «хто іде на війну»: не роздумуючи, з повним усвідомленням того КУДИ він іде!...і що може не повернутися. Мій похресник. Буча, Ірпінь, «нуль». Я змогла його обійняти, після 3 місяців пекла, повернувся живим…це відчуття досі змушує мене здригатися, як здригався кожен м’яз його тіла, коли він просто сидів.

Ще одна дуже важка звістка - Ярослав Селіфанов опинився в полоні ворога. Його ім'я відображається на екранах новин і стає символом жертви та мужності для багатьох односельців. Ми не знаємо де він, що з ним… За сферою своєї діяльності, його не повернуть з полону: такі думки озвучують рідні. Вітчим не витримує, бере до рук автомат, попри стан здоров'я.

Як вчителька, я відчуваю велику відповідальність перед своїми учнями. Моя мета – допомогти їм зберегти віру та людяність у цих важких обставинах. Разом зі своїми вихованцями організовуємо ярмарки, акції, збираємо кошти та робимо посильний внесок, щоб надіслали допомогу на передову лінію, ми молилися за безпеку, за здоров’я та життя кожного воїна та їх швидке звільнення.

Ця клята війна змінила наше життя назавжди, але вона не вбила в нас віру у майбутнє. Ми продовжуємо боротися, навчаючись одного в одного міцності, стійкості, витримки та рішучості. Війна може відібрати багато речей, але вона не може вкрасти у нас гідність і надію. Ми віримо в нашу країну й у те, що разом зможемо пережити це випробування, щиро впевнена у словах великого українського пророка, що «… на оновленій землі врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люде на землі …»!