Кубяк Роман Романович, ВСП «Горохівський фаховий коледж Львівського національного університету природокористування», І курс «Агрономія», м. Горохів, Волинська область

Викладач, що надихнув на написання есе — Здинюк М.О.

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна триває… Та з кожним новим днем міцніє надія, що перемога вже близько. Війна — це не лише сутичка армій та стратегій, це глибокий емоційний досвід, який торкається кожного з нас. За ці 1000 днів, що минули з початку конфлікту, я пройшов через безліч етапів: від шоку та страху до надії та сили. Це мій шлях.

З часом я зрозумів, що війна забирає не тільки фізичні речі, але й людей. Я втратив близьких друзів, знайомих. Кожна втрата — це рана, яка ніколи не загоїться. Я часто згадую їхні усмішки, їхні мрії, які так і не здійснилися. Цей біль навчив мене цінувати кожну мить, кожну людину поруч.

Але війна також показала мені неймовірну силу людського духу. Я бачив, як люди об’єднуються в труднощах, як допомагають одне одному. Ми створили волонтерські групи «Твори добро», збирали гуманітарну допомогу, підтримували тих, хто цього потребував. Ця єдність стала моїм світлом у темряві.

Хочу розповісти вам про героїв нашої територіальної громади, які віддали своє життя за нашу неньку Україну.

Чирук Олександр Сергійович народився 5 липня 1992 року у селі Холонів. У 2007 році закінчив загальноосвітню школу І–ІІ ступеня в рідному селі, а з 2007 по 2011 рік здобував освіту в Горохівському коледжі ЛНАУ за спеціальністю «Агроном».

З 25 лютого 2022 року Олександр добровільно став до лав територіальної оборони м. Горохів, звідки був призваний до ЗСУ. Служив оператором БПЛА та бійцем 118 окремої механізованої бригади. Загинув 19 вересня 2023 року при виконанні службових обов’язків, захищаючи незалежність та територіальну цілісність України біля села Роботине Запорізької області.

Пропоную прочитати ще одну історію життя нашого героя.

28 липня 1969 року в містечку Горохів, у сім’ї Володимира і Лесі Здинюків народився хлопчик, якого назвали Андрієм. Батьки виховували трьох синів: Івана, Андрія і Олександра. Батьківське слово завжди було про любов до людей і Батьківщини, патріотичні почуття прививали змалку.

У 1988 році Андрій проходив військову службу, де розпочав свій шлях медика. Горохівська центральна лікарня стала основним місцем його роботи: з 1990 по 2024 рік працював у терапевтичному відділенні, рентгенкабінеті, фізкабінеті. Допомагав дітям, хворим, людям, які потребували тривалої реабілітації.

Андрій був справжнім патріотом. Навесні 2014 року пішов добровольцем у І батальйон ТРО «Волинь», де став бойовим медиком. Його позивний був «Док».

Він рятував життя поранених під Дебальцевим, в Ольховатці, надавав допомогу під обстрілами, ризикував життям, щоб витягти побратимів з-під вогню. У 2016–2017 роках служив начальником медичної служби в ООС. З початком повномасштабного вторгнення знову повернувся до лав ЗСУ.

30 травня 2024 року життя Андрія Володимировича обірвалося. Йому було 55 років. За свою службу був удостоєний низки державних нагород: «Учасник АТО», «Учасник бойових дій», «Доброволець 2014», Президентська відзнака.

Він був людиною, яку поважали, яку пам’ятатимуть — не лише як Героя, а й як Людину.

Сьогодні, оглядаючись назад на ці 1000 днів війни, я розумію, що цей шлях був непростим, але він навчив мене багато чого. Я став сильнішим, більш стійким і вдячним за те, що маю. Я вірю, що наша країна відновиться і стане ще кращою.

Цей шлях триває. І хоча невідомість залишається поруч, я знаю одне: ми вистоїмо. Ми — народ, який здатен на великі звершення. І я гордий бути частиною цієї історії.