Ушакова Юлія, 9 клас, Український гуманітарний ліцей Київського національного університету імені Тараса Шевченка 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Поплавська Наталія Валеріївна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Привіт. Мене звати Юля. Мені 14 років, але свої 12 я ніколи не забуду. Особливо 24.02.2022. Тоді я стала іншою людиною. Війна точно змінила всіх, навіть якщо хтось цього не визнає. Тому розповім вам про свій шлях, кінець якого не знає ніхто.

Ранок 24 лютого. Коли я прокинулася,  зразу зрозуміла, що щось не те. Я спитала у батьків: «Що відбувається?» і отримала лише одне слово у відповідь - «війна». Питань стало більше.

Впродовж всієї доби я почула дуже багато вибухів. Провівши декілька ночей в укритті, ми вирішили поїхати до моїх родичів в Івано-Франківській області. В перший день весни ми з пересадками вийшли на автовокзалі, в місті Коломия. Перше що кинулося в очі – магазин, де продавали  хліб. В Києві в ті дні неможливо було купити навіть його. Два тижні ми пробули там. В один день нам подзвонила моя хрещена мати Іринка і сказала, що ми можемо приїхати до неї в Німеччину, де я з братом  могла б вчитися в школі.

Спочатку я не хотіла їхати, так як мій тато та бабуся досі залишалися в Києві. Але бажання бути у безпеці і не прокидатися вночі через вибухи перемогло.

Дорога була довга, два дні ми їхали з Львова до Німеччини. Я почувалася  дуже погано. В  Польщі в медпункті мені зробили укол. Але найболючішим моментом  був дзвінок від тата. Я розплакалася. Його слова «Не плач, тепер ти в безпеці» я не забуду ніколи. В Німеччині я з мамою та братом пробули 6 місяців, два з яких я вчилася в німецькій школі. Колектив прийняв мене добре, незважаючи на те, що німецькою я не володіла. Це був цікавий досвід, за який в першу чергу я вдячна Іринці, але, на жаль, я більше ніколи не зможу висловити їй всю свою вдячність наживу.

Улітку 2022 року ми вернулися до Києва. Після цих шести місяців, які були наповнені болем і слізьми, зустріч з рідними була ковтком свіжого повітря.

Почався сьомий клас і перше, що нам показали вчителі – укриття. Там ми провели чимало часу. Пам’ятаю ці блекаути, коли  навіть приготувати їжу не могли, як вчилися без світла і як йшли по темряві після тренувань. Зараз до відключень світла ми готові, всі українці мають вдома ліхтарики, павербанки, їжу і те що допомагає в скрутний час. У часи блекаутів я багато читала художньої літератури. Вона забирала мене з реальності, в яку ніхто не міг повірити.

Деякі дати масованих ракетних ударів я запам’ятала, такі як 10.10.22; 23.11.22 ; 16.12.22 ; 1.06.23…. Знаєте чому я запам’ятовую ці дати. Тому що я не зможу їх забути, нажаль. Гинули  люди, які просто хотіли жити мирно.

Восьмий клас почався також з укриття. Ненавиджу це місце, як і тих істот, через яких ми не можемо спокійно жити, спати, проживати кожний момент нашого життя. Через війну ми відкладаємо все на потім, мандрівки, зустрічі і взагалі життя. А чи потрібно? Сьогодні я була на Майдані Незалежності. Думаю ви всі знаєте місце, де люди залишають прапори, на честь воїна, який віддав життя за свободу України. Їх настільки багато, людей які віддали своє життя, серце від болю та реальності розривається.  Чому досі в сучасному світі, особливо після другої світової війни, досі вбивають за національність?

Я не знаю, що буде завтра, коли закінчиться війна, але я точно знаю – цьому терору не місце в нашому світі. Я не хочу щоб надалі людей вбивала російська армія.

Тому маю пораду, цінуйте своїх близьких і можливості, якими забезпечують нас військові, що разу ризикуючи.