Задорожня Анна, 9 клас, Заклад загальної середньої освіти "Ліцей № 7 м .Ковеля"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Задорожня Наталія Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Привіт, таточку. Вчора у мене був день народження. Ти ж пам’ятаєш?… Чотирнадцятий.  І десятий рік  без тебе… Десятий…  Десятий рік війни. Яке страшне слово-війна…

Для нашої сім’ї вона почалась в 14-му…

Хоч тоді я ще була зовсім маленькою, але добре пам’ятаю, як проводжали тебе, як плакала мама. А ти казав, що робиш це заради нас і заради нашої свободи. Ти пояснював, що є речі, за які варто боротися, навіть якщо це означає ризикувати всім.

Я тоді не до кінця зрозуміла ці твої слова, але тепер вони звучать мені в самому серці.

Ти був для мене не просто татом — ти був моїм захисником, прикладом мужності й справедливості, моїм Героєм. Кожен раз, коли я думала про майбутнє, я уявляла тебе поруч.

Ти завжди був таким сильним , рішучим і веселим. 

Я пам'ятаю, як ти розповідав, що справжня сила не лише в тому, щоб боротися, а й у тому, щоб залишатися людиною, не втрачати серце. Ти був справжнім воїном, але разом з тим залишився люблячим татом.

Я знаю, що ціною свого життя ти врятував життя своїм підлеглим солдатам. І хоч це боляче усвідомлювати-я пишаюся тобою.

Я пам'ятаю, як ти мене вчив справедливості, мужності й тому, що не можна здаватися, як би важко не було. Тепер ці уроки – мій єдиний спосіб вірити , що обов'язково все буде добре.

Я часто згадую наші розмови. Ти завжди казав, що життя не вічне, але важливо залишити по собі добрий слід. Ти залишив величезний слід у наших серцях. Ти був і залишаєшся нашим світлом, нашим захисником.

Згадую, як ми гуляли разом в парку Щербакова в Донецьку(щоліта приїжджали на твою маленьку батьківщину), як ти носив мене на плечах, як провідували тітку в Горлівці, дідуся в Старобешево…Ти уявляєш, тату, з тих пір ми ніколи більше не їздили туди. А з 22-го навіть зв’язок із ними пропав ,і ми не знаємо, чи живі вони.

Як багато змінилось за ці десять років у нас…

Майже щодня повз школу, в якій я навчаюсь,  їдуть машини із прапорами і тривожним сигналом . Цей звук вивертає всю душу. І ми розуміємо, що знову загинув Герой . Знову , тату…

Спочатку в нашому класі стало менше учнів- вони виїхали за кордон, і ми ,скоріше за все ,більше ніколи не зустрінемось.

А потім з'явилися нові, які називали себе ВПО. Якесь незрозуміле і неприємне слово, правда? Як може таке бути ,щоб у 21 столітті були внутрішньо переміщені особи?

Тепер на шкільних ярмарках ми збираємо гроші, щоб купити дрони, реби, кровоспинне, турнікети ( це нові слова, які з'явилися в нашому лексиконі).

Змінилась  наша свідомість, наше ставлення до такого короткого і такого важливого слова “ мир”.

Але не змінилось те, що ми і досі продовжуємо вистоювати своє право бути незалежною державою.

Я продовжую вчитися, мріяти, як і раніше, хоча ці мрії стали трохи інші. Я більше не мрію про ідеальний світ, де все завжди добре. Тепер я мрію про світ, де є справедливість, де твою жертву не забудуть.

Твоє ім'я завжди звучить у нашій домі, і я переконана, що ти завжди з нами. Ти живий у наших спогадах, у кожній дрібниці, яку ти залишив по собі.

Ти залишив у моєму серці велику спадщину — силу, любов і віру в те, що справедливість переможе. Я обіцяю тобі, що виросту такою, якою ти б хотів мене бачити. Я старатимуся бути доброю людиною, як ти мене вчив.

Тату, я тебе дуже люблю. Я не можу обійняти тебе, але мої думки завжди з тобою.

Я вірю, що ти бачиш нас, оберігаєш, і десь там, на небі, ти посміхаєшся. Сподіваюся, ти відчуваєш мою любов і вдячність. Ти завжди будеш моїм Героєм.

Все буде добре, таточку, чуєш? Обов'язково!!!

Твоя донечка  Анічка.