Теплов Олег, 11 клас, Херсонський політехнічний фаховий коледж Національного університету "Одеська політехніка"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Удод Людмила Віталіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна - це страшне слово, яке асоціюється з болем, стражданнями і страхом перед невідомим майбутнім. Хочеться, щоб це була видумана історія жахів. Але, на жаль, такі реалії сьогодення.

Моя історія - це, ні в якому разі, не скарги, не заклик до співчуття. Це поклик душі та пориви серця. Уявіть себе на моєму місці, і тільки тоді можна відчути ці переживання і прожити той день по-справжньому. Отже, не зовсім коротко, але суттєво.

Мій тато подзвонив 24 лютого о п’ятій ранку з наказом швидко вибігати з хати. Я одразу зрозумів: почалось. Сівши в машину, я бачив блиск яскравого світла десь далеко, і водночас гучний звук вибуху, наче близько.

То був справжній вибух.

Чесно, передати відчуття на той момент у моїх грудях і шалено пульсуючому серці дуже важко. Я розумів, що вся відповідальність за маму, молодших брата і сестичку лежить на мені, тринадцятирічному хлопцю, бо саме стільки мені тоді було.

Особливо тоді, коли ми вже два тижні  всерйоз обговорювали в родині можливість повномасштабного вторгнення країни-агресора.

Мама неймовірно швидко збирала речі, дітей, а ми з татом оперативно готували машину до далекої поїздки. Потім він  поїхав  на роботу. Все як в тумані, на автоматі, але водночас дуже добре викарбувалася в пам’яті кожна хвилина.

Окрема вдячність татові за навички і загартування військового. На той момент здатність швидко думати і діяти – це велика перевага.

Машина була забита речами вщент. Мама, я, трирічний братик і шестимісячна сестричка поїхали за раніше обговореною адресою. Ми повинні були там зустрітися з татком.  Він залишився, бо має військовий обов’язок. Ми отримали чіткі настанови від батька: їхати вперед, не дивлячись ні на що, не зупинятись ні в якому разі. Їдемо.

Мама трохи плакала. Я розумію, як болить, як важко залишити в мить  рідний дім, наше щасливе і, як виявилось потім, безтурботне життя.

Дорога на виїзд з Херсона була вже заблокована російською технікою. Довелося їхати полями. Навколо дуже багато обстрілів, воронок від вибухів, свіжі прильоти. Ми їхали дорогою, що провів тато на топографічній карті, на випадок втрати інтернету.

Ситуації були різні, дуже важкі та раптові, які потребували швидких і дорослих рішень. Я тримався до останнього, тому що так було треба.

Вирішено було їхати в місто Хмельницький, не зупиняючись, так як меншенькі себе погано почували. Дорога була далекою, ми майже без сил. Але заради щасливого життя відкривається друге дихання.

Майже сьома година ранку і ми на місці. Просто не віриться, ми в іншому куточку України!

Двадцять шість годин в дорозі без  сну, нормальної їжі, з купою проблем і переживань, зі смутком на очах та болем в серці. Болем за свої життя, за дітей, за життя тата, який залишився тримати оборону, за наш покинутий дім, за те життя, якого більше ніколи не буде, за наше щасливе і безтурботне майбутнє.

Так, я розумію, що багато натомість прибуде, примножиться, і все буде ще краще, по-новому. Я вірю. Але...так багато але...

За 1000 днів війни наша сім’я вимушена була змінити три міста, п’ять різних квартир, три дитячі садочки, дві школи. Наш дім в селі Чорнобаївка частково пошкоджений: вікна вибиті, сліди прильотів на даху. Але ми з великою надією в серці чекаємо повернення додому.

За цей проміжок часу ми змінили своє бачення майбутнього, переглянули цілі та ідеали. На жаль, війна продовжується. Наші найхоробріші воїни безупинно демонструють незламний дух українського народу.

Велика шана їм та низький уклін. Ми вистоїмо та обов’язково переможемо. Адже більш сильнішої нації годі й знайти.

Я – УКРАЇНЕЦЬ, і дуже цим пишаюся. Це моя гордість. А моя історія – це стійка, незламна, трохи наповнена болем, маленька частинка нашої нації. В тринадцять років я зустрів на своєму шляху війну і швидко подорослішав.