До початку війни ми мешкали в Бахмуті. Жили всі великою ріднею, діти і онуки були разом. 24 лютого - це день народження мого чоловіка. Я готувалася. Як завжди, сходяться всі діти і онуки. Вони прийшли, хоча бомбування чутно вже було. Ми посиділи за столом. Почалася паніка у невісток, бо вони переживали за своїх дітей. 

Коли дуже бомбили поряд, почали і осколки летіти в хату, ми вирішили виїхати. Свекрусі 94 роки. Ми з дев’ятиповерхівки переїхали до неї, щоб не тягнути її в підвал. Коли вона надумала виїжджати, то це було крайнє рішення, і ми поїхали. Я думала, що ми ненадовго їдемо. 

Цілу ніч нас бомбили - ми думали, що нам ні на чому буде їхати. Боженька нам дав виїхати, а там з кожним днем було все складніше і складніше.

Покинути своє рідне нажите в такі роки дуже тяжко. Ми до останнього сиділи і чекали, що все буде добре, бо вже не наживемо того, що в нас було. 

В нас було все, а тепер - нічого. Є люди, які протягнули нам руку допомоги. Спочатку друг чоловіка нас покликав у Полтавську область - ми в селі жили рік і п’ять місяців. Зараз ми виїхали в село Поділ. Чоловік, який тут проживав, поселив нас сюди, бо треба з чогось починати. Ми не можемо все життя жити в когось і розраховувати на когось. Саме страшне, що ми не бачимо дітей, онуків. Не бачимо, як вони ростуть, дорослішають. 

Війна повинна закінчитись нашої перемогою. Тоді ми можемо щось від цих катів вимагати за всі наші страждання, за сльози матерів, за те, що вони нас лишили всього. Скільки матерів ніколи не обіймуть свого сина - оце саме страшне. Росіяни за це мають відповісти.

Зараз розкидало нас по всій країні. Ми зараз проживаємо в Полтавській області, онучка навчається в Полтаві, то ми її бачимо, а інших ні. Ми віримо в перемогу, що ми повернемося і будемо знову всі разом.