Усольцева Владислава

Уманський ліцей №2, 11 клас

Вчитель, що надихнув на написання есе - Чернишева Лариса Андріївна

Війна. Моя історія

Що я можу сказати? Стільки думок одразу, а вони метушаться хаотично, губляться і перетворюються на яскраве коло посеред темряви безликої. Там проектор за моєю спиною. Якийсь 25-ий кадр я побачила. Летять ракети над домами рідними, мов метелики із чорними крилами у вогні, несучи з собою подобу сірих троянд, чи півонії то були, не знаю… От тільки відчувається так, наче вони зрештою попелом стають самі, і все навколо на нього обертають. А потім раптом згасло все. Стало темно, хоч в око світи, темрява чорною дірою розквітла. Знайти вихід із кінозали вимагало від мене багато зусиль. Знайшла. Виходжу.

Колись після 2014 року, і після моїх із сім’єю поневірянь, і після напіввбивства рідного Донецьку в душі (напів, бо в серці є надія, що Україна неодмінно відвоює свою територію, адже «ми пішли, щоб повернутися»), і після відкриття для себе двох різних світів з моїх вуст ненароком спала фраза: «Це ще не кінець!» Це все перетворилося на болісні спогади десь на матеріальній, давно вже обірваній, календарній сторінці. Кануло все в минулому, але, Господи, якщо ти є, то не дай мені більше припуститися настільки грубої помилки. Я не хотіла.

Ці нелюди знищили все моє, все рідне, все по-дитячому радісне. Сказали, що спокон-віку Донецьк був їхньою територією. І забрали моє щасливе раннє дитинство. Правда? Це все, на що ви здатні? А спробуйте-но забратися в мою свідомість, переінакшити її так, як вам потрібно. І їхні сили тут починають бракнути…

Мої думки легкі, мов мереживо з найніжнішого шовку, а вам це почуття не знайоме, бо ваші зіткані з гнилих, трухлявих, смердючих нафталіном, ниток пропаганди. Вони змусили посіріти мою золоту нить дитинства, а потім розібрати її на маленькі часточки пилу, які дев’ять років горнулися одна до одної і засіли в серці каменем, всередині якого зернятко-ядро зі спогадів…

Минає час, проте камені, що в моїх грудях, теж вміють боліти, можуть щемити від одного навіть слова. Донецьк, Маріуполь, Лиман, Харків, Полтава, Кременчук, Умань… Війна розсіяла наші кроки по містах, українських містах.

2014-й рік не був першим, не був і останнім, а був якимось за рахунком актом з історії нашої рідної і сильної, але багатостраждальної держави. А потім 2022-ий, «повномасштабний», вбитий, із нестерпно пекучим присмаком, таким знайомим, знайомим до болю. Новий сплеск жаги владарства, безсердечності й сліпої дурості, який скалічив стільки життів українського народу. Але я чую, ні, не чую, бо звуки свинорусої мови майже вмерли вщент.

«Немає в цьому світі дрібнішої, більш наволочної і нахабної особи, ніж кацап. Народжений у нацистській країні, вигодуваний пропагандою нацизму, цей виродок ніколи не стане Людиною», – писав О. В. Солженіцин, який хоч і народився на Кавказі, але «зростав при звуках української мови», завдяки його матері. Але щодо позиції цього митця суперечки точаться і нині. Хоча я вважаю, це твердження, яке є беззаперечним фактом, заслуговує на велику повагу. Як бранці власного розуму, поневоленого путінською системою, звикли смикати за мотузку і писати нашу музику на свій лад, так тепер їм варто чекати на поразок низку і висохне без води-брехні клятий той «сад». А мені подобається, як страх ворога обіймає і приступ слізного потоку довго тримає. Цей дует природу його зсередини зламає.

Пам’ятаєте проектор, що показував якийсь страшний фільм? Я таки наважилася повернутися до зали і продовжити дивитися. Не встигла ще дійти до місця, як екран прикував мій погляд по-залізному надійно. Я побачила янгола, потім ще одного, і ще, і дуже багато янголів… Вони підхоплювали чорних метеликів із сірими квітами і сторицею повертали на той клапоть землі, що не має ні форми, ні честі, ні сорому. А коли закінчилися метелики, і навіть гусінь була приречена на зникнення, розтанули і створіння небесні. Полив рясно дощ напіввбиту землю, але промінці сонця пробилися. Це були сльози щастя янголів. Вони перемішалися з нашою сіллю очей і потекли загоювати рани України-дівчини. Вона ожила. Вона розквітла. Я не пошкодувала, що повернулася.

P.S. Враже, тобі подобається стиль ретро?

       Зробімо разом таке кіно,

       Щоб мене називали маестро,

       А тебе – суспільної прірви дно.

       Тікай!

       Прощавай!

       Вмирай!

       Показу кіно на тому світі чекай!