Зозуля Дар'я, 11 клас, Берестівська ЗОШ І-ІІІ ступенів Берестівської сільської ради Бердянського району Запорізької області

Вчитель, що надихнув на написання есе -  Омельченко Наталя Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Цей Дім був щасливий. Він дивився на Світ великими щасливими очима-вікнами і радів кожному дню. У ньому жило Щастя. Кожного ранку, прокинувшись, воно бігло, цілуючи босими ноженятами підлогу, у кімнату до батьків і, швиденько пірнувши під ковдру, зручно вмощувалося на ліжку між мамою і татом. І тоді кімната наповнювалася сміхом та безперервними “чому?”, на які ніхто не встигав знаходити відповіді.  А Дім не міг нарадуватися, крадькома підглядаючи через білосніжну прозору вуаль своїми очима-вікнами, вдихаючи на повні груди ці неповторні запахи щасливого дитинства.

Щастя було так багато, що іноді воно не вміщалося всередині і вибігало на подвір'я, наповнюючи все довкола неперевершеним ароматом радості і любові.

Дім разом із ним радів появі перших квітів навесні, влітку усміхався сонцю, сумував за відлетілими птахами та опалим листям восени, грівся біля каміна, закутавшись у теплу ковдру та одягнувши на ноги новенькі шкарпетки, з такою любов'ю та ніжністю виплетені бабусею, взимку. Він не любив надовго залишатися на самоті. Коли Щастя з родиною від'їжджало на вихідні в село до бабусі, Дім дивися своїми очима-вікнами на вулицю і з нетерпінням чекав його повернення. Він  завжди привітно зустрічав Щастя, лагідно посміхаючись, напував теплим чаєм із м'ятою, потім укладав спати, дбайливо вкриваючи м'якою ковдрою, і всю ніч оберігав його сон.

Він піклувався про нього, намагався, щоб йому завжди було тепло й затишно.  А вранці, щойно з'являлися перші промені сонця, він знову відчиняв свої двері назустріч новому дню.

Але в один момент усе змінилося… У його спокійне життя безжально увірвалася війна, немов цунамі, вихор, шторм, землетрус... Вона враз перекреслила все, що так трепетно оберіг та леліяв Дім.  Вона забрала спокій, затишок, мрії.  Зруйнувала пазли, з яких складалося щасливе життя його і його родини. Дім зі страхом у своїх очах-вікнах спостерігав, як мама поспіхом пакувала речі у валізи, а над нею, тримаючи на руках Щастя, понуро опустивши голову, стояв у військовій формі тато і щось дуже швидко говорив.

Дім не чув тих слів, він взагалі тоді нічого не чув, не розумів і не відчував... Думка, що він залишається сам серед цього божевілля, лякала його і гнітила.

А потім прийшли вони... Вульгарні, грубі, безжальні чужинці. Вони вирвали двері, як дика орда, увірвалися всередину, навіжено сміялися, грабуючи все, що там було. Дім не чинив опору, він заціпенів від нестерпного, гострого жаху, який побачив і відчув уперше за все своє життя.  Це було щось неприродне, жорстоке, божевільне, що несло лише руїну та розпач. А далі ці нелюди вбивали його: довго стріляли по стінах, по даху, по ґанку, розстрілювали квіти, які росли під вікнами і здалеку нагадували вишиванку... А Дім німотно мовчав і плакав уламками прозорого скла, які сипалися з його очей-вікон. Він уже нічого не відчував...  Він був знищений...

Він помирав... Востаннє здригнувся, коли ті дикуни кинули в розбите вікно гранату і вона вибухнула, коли все всередині спалахнуло і нестерпно запекло...

Напівзруйнований, пограбований, понівечений, обвуглений, він злякано дивився своїми великими очима-більмами на цей жорстокий світ, який принесли йому ці бездушні варвари, а з напіввідірваних дверей виривався крик безнадії та відчаю: “ Поверніть моє щастя! Я хочу жити! Бо життя — це Любов — той вогонь, що ніколи не гасне, зігріває душу й серце, не дає згаснути в них Вірі та Надії ! Я маю право на життя!!!”