Це був 2014 рік, 18 червня. Почали всюди розриватися снаряди, стріляти, вулицями ходили озброєні люди. Тоді почалася війна. Тоді ми сиділи в підвалі.

Найбільше запам’ятався 2014 рік. Звільнення прийшло швидко, протягом чотирьох днів. Усе ніби стихло, здавалося, що життя тривало.

Але в січні 2015 року було дуже страшно. Тоді припинилися заняття в школах. Щодня по вісім кілометрів на машині через селище Комишуваха я їздила на роботу. У цей час уже не працював громадський транспорт, нічого. Запам’яталося 20 січня. Була ситуація, коли чоловік мене чекав у машині, а я затрималася на 10 хвилин у школі. Ми збиралися їхати додому. На той час за півроку вже звикли до всіх вибухів, що щось десь упало, щось розірвалося. Коли я вийшла, чоловік сидів і бурчав: «Вічно тебе треба чекати, ми б уже були вдома». Але коли під’їжджали до виїзду, то [побачили] на дорозі снаряди, саме там, де проїжджали. І коли вже проїхали, я сказала: «Знаєш, ці 10 хвилин врятували наше життя». Не встигли це обговорити, заїхали додому і тільки закрили двері в під’їзд – почався сильний обстріл.

Після цього ми виїхали. Поїхали недалеко, у наступне селище Рубовку, місяць проживали в родичів, а потім повернулися додому.

Наша квартира не постраждала. Ми живемо в дев’ятиповерховому будинку, на дев’ятому поверсі були ушкодження, вилетіли вікна.

Війна принесла переосмислення цінностей життя. Коли вирішили виїхати, розуміли, що дорога дуже прострілювалася. Їздити на роботу й взагалі пересуватися стало дуже небезпечно, можна було потрапити під обстріл. Я пам’ятаю момент, коли зайшла в квартиру і ми з чоловіком вирішили, що сідаємо в машину й виїжджаємо. Потрібно було щось взяти на перший час, усе-таки січень. І так вийшло, що у квартирі до цього зробили прекрасний ремонт, про який мріяли. І зрозуміли, що це все так блідо! Кинули пару светрів, одяг, щоб переодягнутися, закрили двері й пішли. У таку мить розумієш, що найцінніше – це твоє життя, чоловіка й сина, сів у машину й виїхав. Без пральної машини, без телевізора, без усього... Із такої миті починаєш цінувати життя.

Намагалася не помічати гуркоту, заспокоювала себе й оточуючих. Було розуміння, що не повинна показувати паніку, потрібно показувати приклад. Якщо не було бомбардувань, діти приходили до школи й питали, коли почнуться заняття. Вони чекали, щоб я вийшла й відповіла, інакше починали панікувати.

Усім було страшно. Коли ми їздили вранці на роботу, то біля магазину стояли місцеві жителі. У той час привозили хліб, і всі стояли в черзі.

У травні вже почала працювати школа і були збори зі звітом керівника перед громадськістю. Виявилося, як сказала мені одна мама, під час бойових дій жителі приходили до магазину й дивилися, чи є машина. Якщо остання приїжджала, значить, усе гаразд. А ось якщо раптом її не було, то це вже був сигнал до того, що відбувається щось погане.

Мрію, щоб війна закінчилася. Зараз головне – щоб життя стало визначеніше.