Владислав, 9 клас, Григорівка

Війна. Моя історія
Шева

Війна… Втрата… Сльози… Моя історія…

Від 24 лютого 2022 року ці слова торкнулися серця кожного українця. «Смак» втрати у кожного свій. Неможливо знайти потрібних слів розради і втіхи для людини, яка втратила сина, доньку, дружину, чоловіка, батьків, сестру чи брата. Цей нестерпний біль у кожного свій, ти ніколи не зможеш відчути його на собі.

Сьогодні, 10 жовтня, минає 592 дні, як війна підступно й підло увійшла в мою родину. На шостий день від початку повномасштабного вторгнення під час ворожого бомбардування Харкова загинув мій брат.

Сергій був другокурсником Харківського національного університету Повітряних Сил України імені Івана Кожедуба. Навчаючись у, 10 класі, Григорівка

За такий короткий період навчання Сергій одним із перших отримав звання сержанта, був нагороджений почесними грамотами й медалями. Сергій жив, мріяв, насолоджувався юністю, навчанням, курсантським життям, складав плани на майбутнє, любив життя. А ще постійно кудись поспішав. Поспішав обійняти маму, послухати поради батька, побавитися з молодшим братом, зробити мені математику, допомогти бабусі й дідусеві. А ще зустрітися з друзями… А ще прийти до рідної школи… А ще…

Його кімната зовсім не змінилася. На стіні грамоти й подяки за високі досягнення у навчанні, за участь і перемоги в різноманітних олімпіадах, вікторинах, конкурсах і змаганнях. На найбільш почесному місці медалі, здобуті за життя. А поруч них лежать ті, що посмертно. Його мама каже: «Для нас він завжди навчатиметься в Харкові». Тепер першого березня наша сім'я ніколи не радіє початку весни. У цей день ми завжди йдемо на цвинтар до Сергія. То - історія моєї родини.

Для мене війна за свій шлях – це тверда віра у перемогу нашого незламного народу, це максимум того, що я можу зробити для цього, це відбудова нашої країни, це переосмислення людських цінностей, це тато вдома, це пам'ять про брата.