Мені 73 роки, я з Дружківки. Виїжджала, тепер повернулася додому знову. Психіка порушена дуже - як бахкають, ночами не спимо.
Води немає: два роки як прорвало трубу, і її не роблять - кажуть, що ми не туди налоги платили. Зараз вже магазини працюють, поналажувалося трішки.
Багато людей додому повернулися. Ну за що там жити, в евакуації? За квартиру плати, за все плати. А дома ж таке хоч трішки є.
Центр нашого міста розбили, стадіон і завод газової апаратури ось недавно розбили, сильно влупили і в ДК, і в училище. Все це на психіку дуже давить, болячок куча з'являється.
Чекали, що в березні війна закінчиться, а сьогодні послухала прогнози - то щось не дуже. Дуже хотілося б, щоб все закінчилося. Нам тільки мир потрібен. Жалко тих хлопчиків, яких повбивали. Як їде «скора» і сигналить, душа обривається: чиясь дитина поїхала. Дуже тяжко, кріпимся.
