Мені 60 років, пенсіонер, жив у селі Успенівка Пологівського району. Тимчасово виїжджав у Запоріжжя, а через два місяці повернувся додому.
3 березня минулого року до нас прилетіла авіабомба - мене контузило і в мене був мікроінсульт, я лежав два тижні в госпіталі. А зараз знаходжуся вдома, бо з моєю пенсією в місті робити нічого. Нас обстрілюють кожен день, війна продовжується.
У нас ні води, ні світла, ні газу немає вже два роки. Купив генератор, зі скважини качаємо воду. Збираємося з сусідами і накачуємо у земляні басейни. Заряджаємо акумулятори і сусідам, щоб можна було зарядити гаджети. Магазин є, хліб возять три рази на тиждень. Як немає обстрілів, то через Гуляйполе можна виїхати на обласний центр, а більше сполучення немає. До Покрова Дніпропетровської області тільки влітку можна виїхати, а зимою там болото.
У нас село здорове - десь на сім кілометрів тягнеться. Людей раніше було дуже багато - десь під три тисячі, а зараз залишилось десь чоловік двісті-триста.
На нашій вулиці три сім'ї живе. Школа розбита, нічого не озалишилося від села – мертве. Тут п’ять кілометрів до «нуля», якщо взяти по прямій.
У нас дуже багато родичів є в Криму, в Пітєрі. А зараз ми стали наполовину ворогами. Я не можу зрозуміти, чому вони винуватять нас, начебто ми на них напали. Вони їхали через наше село на танках, і ми на них напали? Тепер ми дуже мало спілкуємося з родичами. Росія це країна-агресор, вона все життя воює. Немає такого року, щоб вона десь не воювала. І вже в моїй душі в душі моїх дітей ми ніколи не будемо братами.
От зараз я чую: йде ближній бій, зараз хлопці відстрілюються.
