Мені 58 років. Я з Сумської області, з міста-героя Охтирка. 

Зранку прокинулися і через засоби масової інформації дізналися, що на нас напали. І син з чоловіком о сьомій ранку пішли до військкомату.

Коли війна почалася, магазини були зачинені, але було щось вдома. І друзі допомагали. Сусіди допомагали. Ми готували і розвозили хлопцям на пости і їжу, і гарячі страви, і чай, каву. 

Я нікуди не виїжджала, постійно була в місті. Важко було, коли бомбили. На моєму городі п’ять бомб впало, дім пошкодило.

Відношення орків до нас шокувало. Це нелюдське відношення - нас цілий місяць кожен день обстрілювали.

Мій син зараз на війні. Дуже переживаю, звісно. Дуже страшно за нього. Його медаллю нагородили, він герой.

Я зараз не працюю. Ми кожного дня стикаємося з психологічними труднощами. Звісно, ми віримо в наші ЗСУ і чекаємо перемоги.