Я корінна запоріжанка, ніколи не думала, що мені доведеться переїжджати через бойові дії кудись, а тим паче так далеко від дому. Але неможливо спати у підвалі, дитина захворіла з температурою до 38.5, неможливо спати у коридорі, неможливо спати у ванній, як ми спали. Це не життя для дитини, вона не може спокійно гуляти, радіти життю. І я прийняла рішення про від'їзд. Як і всі, думаючи, що це ненадовго. За кордон я із самого початку війни для себе вирішила не їхати, бо там не моє все і я чужа. Саме важке, що чоловік і мама залишилися у Запоріжжі (мама спочатку зі мною була, а потім скінчилися гроші і поїхала додому). І кожен раз, коли приліти по Запоріжжю, хочеш, щоб вони були живі.

Під час переїзду до Львівської області я стикнулась з повною незрозумілістю нас місцевим населенням, ворожим ставленням до людей з наших регіонів, завищеними цінами на житло настільки, наскільки їм це дозволила гідність або негідність так знущатися з нас цими цінами. Я стикнулась з тим, що ніде їсти, бо спочатку жили в санаторії за гроші, платили за все - їжу і житло. Їжа була просто жахлива. Переїхали до готелю. Готувати ніде. Ходила в міську раду, просила талони на харчування у їдальнях. Вони сказали, що немає грошей у бюджеті на нас - ні на мене, ні на дитину. Я кажу, мій батько теж був військовий, льотчик, афганець. На що отримала: "То тоді, а то ці часи". Попросилися їсти дешевше у кафе поряд. Дякуючи хозяйці, дозволили.