Яковенко Дарія Романівна, 16 років, Комунальний заклад «Валківська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів Валківської міської ради Харківської області»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Овчаренко Олена Анатоліївна

Кожного дня мама чекала на дзвінок. Вона чекає і зараз. Мені було всього вісім. Того ранку все було, як завжди. У школі всі бігали і сміялися, але було те, що не, як завжди. Тата вдома не було. (Він не з’явиться завтра, через тиждень чи через місяць.) Мама говорила, що тато на роботі і скоро приїде. «Скоро» розтягнулося на вісім років.

Вперше я розповідаю те, що намагалася забути. Не люблю ці спогади, бо ти занурюєшся у власні почуття і не відчуваєш реальності. Я довго думала, як писати, а мої думки постійно змінювалися. Здавалося, що ти один і тебе ніхто не розуміє.

Для мене початок війни не вимірюється в днях. Війна почалася тоді, коли за день мені довелося подорослішати. Тоді, коли я перестала посміхатися просто так. Коли віддалилася від друзів. Коли перестала жити звичним життям. Війна поділила все на до та після. Перша переломна для мене подія відбулася взимку 2014 року.

У одному з репортажів новин я побачила тата. Тоді я зрозуміла, що щось відбувається і вже ніколи не буде як раніше. Тоді ми дізналися про те, що тато на війні. Мій тато - кіборг.

Пізній вечір 2014 року. Хтось стукає у двері. О цій порі ми нікого не чекали. Моя сестра підбігла до дверей. Запанувала тиша. Вона злякано підійшла до мами і сказала, що прийшов якийсь дядько…

У дверях стояв мій тато. Від нього пахло порохом. Він був з довгою, темною бородою. Я ніколи не бачила його таким. Він був зморений і розгублений.

Моїй сестрі було чотири роки і вона не впізнала свого тата. Ми трималися за нього, наче це був сон, і боялися, що він зникне. Тоді я вперше побачила таку скупу чоловічу сльозу. І це реальне життя.

Це не книга, яку можна закрити, не сторінка, яку можна перегорнути, це моє життя. Для когось болюча незагоєна рана, для когось просто слова. Для мене це реальне життя, а для моєї сусідки лише репортаж новин.

Усвідомлення про початок і наслідки війни з’явилося з одинадцяти років. Якось, розмовляючи по телефону, я почула вибухи і багато пострілів, а тато сказав, що то був фільм. І краще б це було правдою. З тієї телефонної розмови почалася війна в моїй душі.

Я розумію, що це його свідомий вибір. Він патріот своєї країни. Його вчинок героїчний і я ним пишаюся. Але це не мій вибір.

Страшно бачити тата в новинах, чути через телефон постріли. Страшно, коли немає з ним зв’язку. А ще страшніше, коли в класі говорять, що вони ж самі пішли туди, їх ніхто не змушував.

Якби не такі, як мій батько, ви б не жили так, як живете, не мали б те, що маєте. Люди віддають життя за незалежність України, свободу нащадків, а діти, які не відчули на собі війни, так говорять.

Я хочу щоб усі поважали кожного, хто допомагає протистояти російській агресії, бо саме завдяки цим людям ми живемо у вільному Харкові, під чистим небом. Я ніколи не думала, що буду цінувати кожну хвилину з татом. Мені п'ятнадцять років і я все чекаю його повернення, а коли він їде, тихо плачу. Цінуйте, хвилини з батьками. Немає часу на безглузді образи. За вісім років ще жодного Нового року чи Дня народження ми не святкували разом.

Я знаю ціну війни. Це більше, ніж політика. Це почуття. Це сльози матері,що втратила сина, це плач дітей, що лишилися без матері. Вони не бояться смерті заради свободи. Нам залишається їх поважати.

Війна навчила мене мовчки кричати і словом перемагати. У мене є принципи і чітко сформована політична думка. Ми повинні бути освіченими, щоб ніхто більше не зміг нами керувати. Мир настане тоді, коли ми навчимося поважати одне одного.