Гурова Олена, вчитель

Нововасилівська філія-гімназія Снігурівського ліцею

«Війна. Моя історія»

У чужому будинку мені не спиться. А втім, не спалося і в своєму. Ні, ні, він цілий, поки що… Скільки тривожних ночей прожито в ньому.

На Різдво приснився дивний сон: небо заполонили якісь залізні дирижаблі і все скидали пляшки з червоним димом. Спочатку пояснення не було, а потім почався лютий…

Розбудили дивні звуки і заграви у небі та ще дзвінок сина-студента: «Миколаїв побомбили!»

Далі набір галюцинацій: Снігурівка, черги на заправках, нема борошна, порожні банкомати, міліція грузить в бусики ящики з документами. Забравши своїх студентів з Миколаєва (яка ж це була помилка!), добираємося додому, назустріч колони автівок, забитих речами, і в очах водіїв –страх…

Ми лежимо одягнені та взуті просто на ліжках, документи і ліки спаковані. Десь у степу, зі сторони Каховки постійні канонади. Впиваємося очима в стрічку новин: Київ, Харків, Миколаїв тримається, Херсон мітингує, Україна б’ється. Це буде останнє, що ми почуємо. Вранці всі канали заговорять російською і показуватимуть путіна. Телевізор буде вимкнено на довгі місяці.

Чоловік і син повернулися з військкомату з автоматами. Тепер ми з донькою будемо самі. Тому, поки хлопці готують мене до подальшого самостійного господарювання, ми смажимо гору пиріжків, може, з останнього борошна.

Ночі ставали дедалі тривожніші. Над нами гупає і літає, у вікнах - мов удень: атакують Снігурівку. Прориваються невеликі групи рашистів, вперше бачимо ту ненависну «Z» . Але їх десь там перепиняють і навіть беруть у полон.

Та одного разу страшенний гуркіт збентежив село. Зі степу, пережовуючи озимину, рухалися колони, вони рвали асфальт і заполонили всі вулиці. Усе село завмерло, спостерігаючи, як колони драпаються на гору в бік Снігурівки. Серце моє захлинулося болем: там мої хлопці з автоматами проти цих колон. На столі чергова порція пиріжків. Більше по них не приїде ніхто. Надія починає гаснути.

А на ранок облетіла сумна звістка – нас окуповано, Снігурівку узято. По селах роблять обшуки.

На третій, мов холодна гадина, поповзла чутка: ідуть. Ось вони- автозаки, автівки і навіть швидка. Крокують геть-чисто як фашисти. І кого збираються запихати туди? І хоч усі речі, які б натякали на моїх хлопців, знищено і випито всі рештки заспокійливих, всі мої думки полетіли далеко до Бога і тіло кам’яніє. Моя дванадцятирічна донька істерично ридає до крику, і я не можу нічого вдіяти. Побачивши цю картину, росгвардієць отетерів: «Только паспорт пакажитє і всьо». Цього разу нам пощастило – навіть у двір не зайшли.

Далі будуть довгі місяці окупації. Як умістити їх у 600 слів?! Хіба розкажеш про 9 обшуків у хаті, про зухвальство «денеерівців», що гірші від росіян, про те, як не було звістки від сина, як бур’янами в чужому одязі приповз чоловік.

Чи цікавитиме когось, як біля двору зупинилися дві автівки і, тримаючи на прицілі чоловіка, наказали винести його паспорт? Якими словами передати прощальну тугу в його очах і те, як тремтіли його ноги? Про 5 довгих діб автоматичного життя без сну і походів в комендатуру в спустошеній здичавілій Снігурівці. Про те, як привіз його знайомий, підібравши десь на дорозі, скаліченого, худенного і блідого. Кому це розказати? Жінці закатованого атошника чи полоненого?! Чи буде слухати мою історію про паромну переправу через Дніпро і ночі на блокпосту у Василівці той, чию рідню розстріляли при спробі евакуації?!

Вам відомо, як боляче хльоскає оте «Ми всі цю війну по-своєму пережили!» від людей, які вже 25 лютого були на кордоні? Що мені сказати мамі трьох синів, які виїхали в Польщу? Що скаже вона мені, матері добровольця, що покинув студентське життя.

Я навіть не вірю, що це хтось читатиме. Навіщо пишу? Бо це мої 600 слів розпачу, 600 слів болю.