Я – Анастасія, мені 26 років. Я в момент початку війни була на КПВВ «Майорське» в Донецькій області, це було в ніч на 23 лютого, коли путін визнав "ДНР" та "ЛНР". Вже тоді ми слухали гул техніки, а з 16 години вечора кордон обстрілювали з мінометів. На позиції загинув офіцер ЗСУ. Десь о 2 ночі я думала, що це моя остання ніч, і додому я не повернуся ніколи.

24 лютого Штаб ООС в Часовому Ярі бомбили ракетами так, що в Бахмуті здригалась земля. Страху не було абсолютно, тільки відчуття холоду. Але тоді я вже точно знала, що повернусь живою додому.

В магазинах у Бахмуті на другий тиждень війни зникли продукти. Мої друзі зі Львова переслали мені гуманітарну допомогу, де було багато продуктів і засобів гігієни, памперсів. Цього всього не було у Бахмуті, і ми забули, що таке молоко і йогурти за кілька днів.

У відділенні Нової Пошти я зустріла дівчину, яка відправляла посилку. З її вмісту я зрозуміла, що це для військового. Дівчина була з коляскою, і я познайомилася з нею. Я не знала, що є в моїх коробках, і почала швидко їх розпаковувати, давати їй дитяче харчування і ліки для дитини. Взяла її номер телефону, і на наступний день ми з чоловіком завезли їй величезний пакет продуктів і памперсів. Тоді ми обидвоє плакали, я більше її ніколи не бачила. Я надіюсь, що її чоловік живий, і з її дитиною все добре.

У моїй сім'ї чоловік служить. Мій свекор був мобілізований 3 березня 2022 року, а тато 2023 року також підписав контракт і ремонтує техніку. Зараз чоловік живе зі мною, і у нас народилась дитина.

Коли я їхала через всю Україну від Бахмута до Львова, я бачила, як у кожному місті були організовані місця для сну для людей, що тікали з Бахмуту, Попасної, Маріуполя. Це надзвичайно, коли чужі люди стають рідними з першого погляду.

Коли я була студенткою і вчилась у Львові, тато зробив мені дерев'яну вішалку на колесах. При переїзді в Бахмут ми взяли її з собою. Ми жили на окраїні Бахмута зі сторони Часового Яру. Наш будинок був крайній від поля, квартира на 5 поверсі. Коли казали, що Бахмут уже захоплений росіянами, я не хотіла в це вірити... Одного разу я натрапила на відео з моєї квартири, його зняв боєць ЗСУ. На цьому відео були кадри, де впав балкон, нема вікон, і все перевернуте, а з вікна видно, як димлять інші будинки. Вішалка стояла біля вікна ціла і не ушкоджена. Це дало надію вірити, що Україна, як "татова вішалка", вистоїть в цьому хаосі.