В той ранок 24 лютого 22 року я мала вести старшу донечку до садочка. Але о 5 ранку я глянула на неї і чомусь вирішила не вести. Було темно, меншій донечці на той момент виповнився рочок. Я покормила меншу, вкрила одіялом старшу, почула грім (як я тоді подумала) і лягла спати. А десь о 9 ранку розбудив чоловік і сказав почалося.... я не одразу зрозуміла, що саме...а він говорить: "війна"...

До сих пір памятаю ті слова, як обухом по голові... був шок, не знали, що робити, дзвонили друзям, вирішували...що, куди, як діти. Вирішили почекати, не вірили, що це надовго...але потім була окупація..ці беззонні ночі і наша євакуація до Одеси.

Безвихідь - це коли маленька дитина, яка на штучному вигодовуванні і немає суміші...магазини закриті, нічого не працює, це був найбільший страх і біль - не прокормити дітей. Магазини були зачинені неділю, їжа закінчувалася..1 березня рф війська зашли до міста, всі боялися вийти з дому...ми по сусідам просили макарони та воду, щоб прокормити малих. Памʼятаю 2 шт сосиски, які сусідка дала, ми їх заморозили і по половинці давали старшій дочці на обід. Щоб хоч так було смачніше, а не самі макарони.

Ми виїхали з окупації 7 квітня 22 року, під обстрілами, без зеленого коридору..але то був самий важливий крок,т реба було вивозити дітей. Суміш залишилася на 3-4 дні. Її ніде не було. З того дня поки живемо в Одесі.

Друзі. Біда зближує. Ми з друзями та сусідами стали рідними. Ми ділилися їжею, водою. Щоб всі були не голодні.

Находжуся в декретній відпустці. Немає на кого залишити діток. Хочеться йти на роботу (будь-яку), але дівчатка хворіють часто, зміна клімату та рідного дому відобразилася на здоровї. Всі речі залишилися в рідній домівці.