Богдан Альона, група К-24, ДНЗ «Професійно-технічне училище №14 м.Нова Каховка»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Красуляк Тетяна Степанівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Україна – моя країна. Країна, яка з давніх часів багато раз боронить мій народ від загарбників. Переживши важкі часи, Україна все одно розквітла завдяки славному козацькому роду. Моя країна – багата для втілення своїх мрій і бажань. Але загарбницька війна російських окупантів зруйнувала людські долі цілих поколінь, знищуючи все на своєму шляху.

Я Богдан Альона, мені 45 років, я родом з мальовничої та родючої Херсонщини, з невеликого села Дубівка, яке з першого дня по цей день окуповане, але наразі я ВПО, про це згодом!

Для мого життя та життя селян настали тяжкі окупаційні часи вже 25 лютого …  Почалась складна, навіть критична ситуація з відсутністю продуктів в магазинах, медичних послух та інших необхідних  ресурсів для життя. Це час допитів, принижень, катувань, смертей… Зрадники і колаборанти теж внесли свою частку в цю «чорну» справу. Люди, рятуючись від смертей, вибиралися, хто як міг. Великий внесок у рятуванні свого народу зробили волонтери.

Ризикуючи своїм життям, вони вивозили дітей, жінок та людей похилого віку. Це був час коли, на жаль, людське життя нічого  не варте.

Майже рік я з дітьми жила в страху, під постійними допитами зі сторони окупантів. Коли ти ніхто, коли ти не маєш права висловлювати свою думку, і навіть говорити українською - прийшлось ховати гривні, якісь цінні речі, навіть авто. Рейди були кожного місяця стабільно. Спитаєте, що вони робили? Та все, як останнє «бидло» вламувались в дім, перевертали речі, відкривали шафи, передивлялись папери, в надії найти щось «заборонене» і покарати за це підвалом, арештом чи катівнею. Окупаційна влада встановила контроль над всією інформацією.  І ось 20 листопада 2023 року в мою домівку вкотре ввірвались рашисти з допитами, приниженнями, пошуками української символіки, перевірками гаджетів, моє материнське серце просто не витримало і вночі було прийняти рішення покинути свою домівку.

21 листопада я вже їхала світ за очі з дітьми, а дорогою в голові крутила "куди, навіщо і як скоро я повернусь?"

Кордон через Наш Крим проходили довго, там нас тримали майже 12 годин на вулиці, допитували, чоловіків тримали майже добу. Путь ми тримали до Польщі, там нас прийняли добре, пан допоміг з житлом, день за днем минав, я зі слізьми на очах і тяжкістю в душі кожен день своїми думками лину в свій рідний край. Край, який я вимушено залишила, рятуючи себе та дітей від окупантів.

Ми з моїми синами, побувши деякий період часу в Варшаві, вирішили їхати в Україну, де моїй душі буде спокійніше. Там ми і  почули що таке сирени, вибухи, укриття...

Починаючи життя з нового листа: все інше, незнайоме, винаймали дім, пробували робити затишок, але все не те, як там у моїй рідній домівці, що на півдні. Молодший син пішов до школи, душа боліла, що не зміг закінчити школу дома, тут його прийняли добре, в цьому ліцеї він і здобув атестат. Старший влаштувався на «Нову Пошту» на перевозку великогабаритних доставок, щоб хоч якось втамувати біль втрати власного бізнесу грузових перевізок на Херсонщині. Всі при ділі, я теж вирішила, що треба внести і свій внесок у визволенні нашої території. Роздумуючи над здобуттям професії, вирішила здобути кваліфікацію «Кухар» в нашому  училищі,  що був  на Херсонщині, який наразі переїхав. Адже в цей складний час, на мою думку, це дуже важливо і неодмінно знадобиться. У всі часи харчування було невід’ємною частиною життєдіяльності людства.

Зараз ситуація на моєму лівому березі залишається складною, там регулярні постріли, нестабільність та небезпека.

Спілкуючись з рідними та друзями, я продовжую свій шлях і вірю, що настане час, коли ми всі повернемось до своїх домівок. Завдяки воїнам, славний мій народ очистить землю від рашистів, відбудує села та міста, а у відновлених дитячих садочках весело гулятиме малеча. Слава Україні!