Близько сьомої прокидаюсь, бо діток потрібно будити, годувати, збирати до школи, садочку. Подивилась в телефоні новини і побачила, що розпочалось вторгнення, війна. Почала набирати своєму чоловікові, щоб йому повідомити і почула перші вибухи, нерви, стрес, паніка, чоловік заспокоював, як міг ,адже він працював за кордоном, а я з п'ятьма дітьми, ще й вагітна на малому терміні. І він там, а я тут. Трохи заспокоїлась і пішла дітей будити і казати і вже з іншої сторони почули ще вибухи.

Наші труднощі в порівнянні з тими, які були в людей по чиїх землях і домівках пройшли ці недолюди, то зовсім мізерні. Ніхто тоді не знав, як буде. Ми з дітьми виїхали за кордон 3 березня, бо дуже було страшно, щоб до нас не прийшли. А колони танків йшли на наше місто і бої точились навколо. Дуже тяжка була евакуація, бо дуже багато паніки було. Ми на вокзал приїхали о 15.45, о 16 повинен був бути потяг, але він переповнений пройшов повз нашу станцію. Нам сказали, що о 19 вечора дадуть потяг з нашого міста. Три години на холоді, темноті, ходіли грітись діти трохи в будівлю. А коли подали потяг на другу лінію, то я свого дворічного сина витягала з під ніг толпи, а старший син зі старшим молодшим не могли до нас пройти, бо не пропускали. В потязі їхали 24 години, плюс дві години в очікуванні. Потім Львів дев'ять вечора, вже майже всі автобуси евакуаційні роз'їхалися, в мене від висоти над рівнем моря почало хитати. Але завдяки старшим хлопцям, через дві години на холоді нам всеж таки вдалось сісти на автобус волонтерський, Червоний Хрест Варшави, а найбільший стрес був, що перед тим за пів години до нашої евакуації, нам сказали, що по 2 з лишком тисячі за кожного, ну і дітям якась знижка. Я тоді порахувала, що мені десь до 10000 грн потрібно було віддати. Дякуємо богу, але ні.

Ми через 11 місяців війни повернулись до дому в м.Кривий Ріг, але... Я так і не змогла нормально сприймати тривогу, тривога на вулиці, тривога всередині тебе. Бо ти інколи не знаєш, чи правильне ти рішення приймаєш.

Сашко наш в два рочки потроху почав говорити, через 1,5 місяці війни, ми в Словаччину евакуювались, там почав троху на словацькій слова казати, потім до дому повернулись і півтора місяці були він почав розмовляти англійською. Наш хлопчик перестав співати та грати на гітарі. Зараз йому вже три с половиною, ми знову не вдома, але вже в Україні і він потроху починає говорити. Веніамін, йому було п'ять, коли ми  повернулися, то він почав ходити на носочках, бо я постійно робила йому зауваження, щоб не гупав, не бігав, бо під нами люди живуть. І вже пів року пройшло, так він ще інколи ходить на носочках і питає, коли додому поїдемо, чи скоро перемога?