Глуховата Софія, 9 клас, Дунаєвецький ліцей №3 Дунаєвецької міської ради Хмельницької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гав'юк Ольга Євгенівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Давайте почнемо за два дні до повномасштабного вторгнення.  Вівторок  двадцять друге лютого дві тисячі двадцять другий рік. Дзеркальна дата, усі говорять про війну, але робочий день ніхто не скасовував. Всі працювали, навчались і я - не виключення. Після шкільного дня я пішла на тренування, навіть не здогадуючись, що це буде останнє мирне тренування без тривог.

Ввечері я написала своє побажання: "Щоб не було війни!” Але воно не здійснилось…

Двадцять четверте лютого дві тисячі двадцять другий рік - дата, яка змінила життя кожного українця та українки. Мені усю ніч снилось, як настала війна. Прокинулась я від того, що мене ніхто не розбудив до школи. Мама плаче, в телевізорі новини, від яких сльози на очах почались у мене. Зв’язок був жахливий, ми не могли додзвонитися до моєї рідної сестри, яка на той час була у Вінниці, тоді був приліт за кілька кілометрів від міста. Проходить кілька години; сестра приїхала до нас, але я ніяк не могла заспокоїтися.

Мені було страшно, адже пролітало кілька ракет та літаків… Цього дня ми мали написати у школі контрольну роботу з математики, яку так і не написали через війну.

В школі нам дали два тижні “канікул”. В перші дні у моїй області ще не було комендантської години, але згодом її ввели і в нас, яка діє і до сьогодні.  Далі наступні дні я ходила з мамою на роботу і допомагала  плести сітки, коли йшла додому почула першу повітряну тривогу, яку ніколи не забуду. Сидячи в підвалі у тітки, мене гріла моя двоюрідна сестра, щоб я не замерзла  в той час, коли над дахом літали літаки та ракети. Тоді почались безсонні ночі, адже тривог було багато і ми сиділи в коридорі…

Пройшло кілька місяців після повномасштабного вторгнення, ситуація не змінилась, страшні новини, від яких ти не розумієш: чому світ дозволяє такі терористичні дії в двадцять першому столітті?

Найцінніші речі – це свобода, життя, рідні люди та батьківщина. Усе це в нас хочуть забрати наші вороги. На жаль, ціна дуже велика і це забрані життя цивільних людей та військових. Навіть через страшні події, я не перестаю дивуватися нашим народом, адже у такий важкий час українці показують не лише силу на фронті, але й  у тилу. Найкращий результат України за дванадцять років на Олімпійських іграх,  перемога на Євробаченні дві тисячі двадцять другого року, переможні бої Олександра Усика, збірна з футзалу посіла третє місце на Чемпіонаті світу та багато інших перемог. Ми - надзвичайно сильна, мужня й талановита нація! Попри щоденні обстріли, відключення світла – українці не здаються, а Збройні Сили України б'ються за кожний клаптик Нашої землі.  

Коли я була маленька, завжди задавала собі одне питання при перегляді мультфільмів: "Чому немає супергероїв у реальному світі?” 

Насправді, війна допомогла мені їх розгледіти і вони завжди були, є і будуть поруч - електрики, волонтери, пожежники, лікарі, поліцейські, військові, вчителі, рятувальники та інші. Саме вони для мене справжні супергерої нашого часу, завдяки їхній важкій праці ми можемо жити своє життя в хороших умовах. Ризикуючи власним життям, вони допомагають іншим за це їм велика подяка та низький уклін! Я впевнена, що силу духу українців ніколи не зламати, адже голими руками зупиняти ворога, боягузи б не змогли! Добро завжди перемагає зло!

Нас не здолати, тому мрію, що війна скоро закінчиться і я обов'язково буду відбудовувати нашу країну, адже після закінчення школи планую стати дизайнером, а поки спрямовую усі свої сили та допомогу ЗСУ.  

Вірю у світле майбутнє України! У цей нелегкий час, події  нашого сьогодення назавжди вписано в історію. Надіюсь, що наша перемога настане, як найшвидше. Нехай після страшних подій у нашій Україні запанує мир та спокій. Вічна та світла пам'ять загиблим, які віддали своє життя у цій кривавій війні. Слава Україні! Героям Слава! Вперед до перемоги!