Тарасов Денис, 9 клас, Ліцей №1 Охтирської міської ради Сумської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Дубович Інна Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Зима. 24 лютого  2022 року. Ранок, що перетворив моє життя на до та після…. Період повномасштабної війни в Україні дуже сильно вплинув на мешканців нашої держави. На когось – лише морально, а дехто зазнав неабияких утрат. Ці нелегкі 1000 днів здалися, мабуть, найдовшими за моє життя. Розпочалося все раптово, звісно, ніхто війни не очікував. Я також не думав, що звичайний робочий день розпочнеться жахіттям, яке зветься війною. Ми з родиною були вимушені переїздити в безпечнішу, на нашу думку, частину міста.

У перші дні, я не міг нічого розуміти, мене охоплював страх від кожної повітряної тривоги, що супроводжувалася бомбардуванням та вибухами, які лунали десь далеко  та поруч із будинком.

Такі події не можна було сприймати спокійно та нормально. З кожним днем життя перетворювалося на існування. Не було майже нічого. Дефіцит пального, продуктів харчування, засобів гігієни. Біда не приходить одна. Мій  дідусь підсковзнувся та зламав ногу, коли намагався хоч якось привести  до ладу пошкоджений від вибуху будинок. Снаряд улучив у залізничний вокзал, що знаходився поруч із домівкою. Старенькому потрібна була операція, але медикам тоді було не до цивільних. У лікарню привезли дуже багато поранених військових, які потребували невідкладної допомоги. Дідусеві наклали гіпс та відправили  додому. Він був прикутий до ліжка. Я знаходився поруч та з усієї сили намагався йому допомогти. Не завжди виходило.

Душили сльози. Особливо боляче й лячно ставало тоді, коли літаки ревли над будинком. Тримав діда за руку й вірив у те, що сталевий кібець не скине на нас авіабомбу й полетить геть.

Ці кляті літаки навідували нас щодня. Ще й по декілька разів на добу. Тряслися шибки, сипалася штукатурка, піднімався й опускався на місце дах. У будинок, що знаходився поруч нашого, потрапив артснаряд. Потім ворог скинув бомбу на ТЕЦ. Загинули люди, які працювали на підприємстві. Від декого з них не залишилося останків.

Ми з мамою зважилися виїхати з міста, а батько залишився вдома, доглядав за дідусем та допомагав тим, хто цього потребував. Я вважаю, що нами було прийняте правильне рішення.

Постійні вибухи, літаки, гради - усе це заважало просто жити. У Полтаві, куди ми з мамою переїхали на декілька місяців, я навчався в  школі, спілкувався з  хлопцями та дівчатами, які також змушені були покинути рідні домівки.  Кожен із них розповідав свою історію. І я свою. Спілкувався з татом та дідом по телефону, підтримував їх та запевняв, що все буде добре. Удома стало спокійніше. Ситуація трохи стабілізувалася.  Ми з мамою повернувся в рідне місто. Найрідніше.

Дні спливали, особисто для мене було важко їх лічити та розрізняти, тому, що вони видавалися одноманітними, хоча й тривожними.

Ішла війна,  діти в нашому місті навчалися дистанційно. Спочатку мені було дуже важко. Здобував знання, інколи  доводиться чути вибухи, але, дякуючи Богу, зараз мені все вдається. У навчанні. Іноді важко зібрати себе до купи, зосередитися на чомусь, але життя продовжується. Я належу до того покоління, яке буде відбудовувати нашу Неньку та поведе її  в прогресивне майбутнє.

Підсумовуючи, скажу, що ці 1000 днів війни спливали повільно. У блекаутах, вибухах, стресах, гніві, страхах, розлуці та розпачі. Я розділяю почуття мільйонів українців, яким доводиться жити в такий тяжкий  час.

Перемога обов’язково буде, я в це вірю!!!! Війна закінчиться! Ми вистоїмо! Ми переможемо!