До війни я жила в Маріуполі. Перший день війни пам’ятаю чітко: все більш-менш працювало, і було відчуття, що скоро все закінчиться. Три тижні я жила без газу, світла та води.

Я виїхала, коли зрозуміла, що місто палає. 

Потрібно було рятувати дітей. Я сіла в авто і поїхала. Зараз ми живемо в Києві. Найбільше мене шокувала втрата житла. Я не очікувала, що доведеться починати життя з нуля. Приємного було мало, але я зрозуміла, хто я і для чого живу. Я переосмислила, як жила раніше і як живу зараз. У мене з’явилася мета і сенс.

Я втратила контакт із багатьма людьми. Хтось залишився в Маріуполі, і ми більше не можемо спілкуватися.

Майбутнє я бачу мирним. Можливо, його побачать мої діти, бо я не думаю, що все закінчиться так швидко, як хотілося б. Для мене головне - виховати українців і зберегти Україну.