Світлана Миколаївна виїхала із Василівки в Запоріжжя. Дорога була дуже довгою через великі черги на блокпостах. Доводилося по кілька днів стояти під палючим сонцем

Мені 75 років. До я війни проживала у Василівці Запорізької області. У цьому ж місті, але окремо від мене, жив син з невісткою й онучкою. Мій чоловік помер від раку – я жила одна.

24 лютого почалися обстріли. Наступного дня приїхав з села сват і забрав нас до себе. Мій син працював у Дніпрорудному. У його вихідні ми навідувалися додому. У моїй квартирі вибиті вікна й балкон розбитий. Ми забили все плівкою і завісили ковдрами. У липні я виїхала в Запоріжжя, бо й у свата стало неспокійно. А в жовтні і син зі своєю сім’єю приїхав сюди, бо завод, на якому він працював, захопили російські військові. У Запоріжжі живе ще один мій син. 

Я виїжджала маршруткою. Три дні простояла на блокпосту. Була черга з понад півтори тисячі автомобілів. Дошкуляла спека: температура сягала вище тридцяти градусів.

Всі події відбиваються на нервах. Живу з постійним відчуттям страху. До того ж, я гіпертонік. Більшу частину пенсії витрачаю на ліки. Продукти маю завдяки гуманітарній допомозі, а деякі сама купую. Не голодую. 

У листопаді мені приснився сон, нібито я запитала: «Господи, та коли ж уже закінчиться цей жах?». А невідомий голос відповів мені: «В березні». На цих словах я прокинулася.

Думаю, що все буде добре. Ми повернемося додому. Діти продовжать працювати. Надіємося тільки на краще.