З початку війни Наталя залишилася на самоті, її хлопець, військовослужбовець, відразу пішов захищати Батьківщину. Дівчину охопила жахлива паніка: «Немає світла, газу, води, не можу спілкуватися з рідними, немає гуманітарної допомоги, навколо вибухи, пожежі, крик людей, відірвало руки від вибухової хвилі, відчуваю себе кинутою»! В той момент її підтримали сусіди. Наталя згадує, що весь будинок став як одне ціле, допомагали один одному.
Під час евакуації дівчину охопило дивне почуття: «Їду, як би у себе вдома, а вказують нахабним чином російські солдати, що мені робити». Під час війни Наталя подорослішала на декілька років, переглянула цінності свого життя, стала мудрішою, добрішою, навчилася керувати собою в екстрених ситуаціях. Вона сподівається, що все скоро закінчиться, переживає за свого хлопця: «Сподіваюся на швидкий мир, хочу залишитися в Україні і розвиватися тут!»
.png "«Приїхала з двома сумочками до Білозерського»")
.png "«Світло у нас пропадало, бо бомблять»")
